— Ох, хлопці, киньмо цю витівку! Я хочу додому. Тут так нудно!
— Та ні, Джо, ти звикнеш,— умовляв Том.— Подумай тільки, як тут ловиться риба.
— Не треба мені твоєї риби… Я хочу додому.
— Але, Джо, де ти знайдеш таке місце для купання?
— А нащо мені твоє купання? Мені тепер і купатись не хочеться, коли ніхто не забороняє. Я хочу додому.
— Фе, який сором! Немовлятко! До мамки захотів!
— Авжеж, до мамки! І тобі б захотілося, коли б у тебе була мати. І я таке саме немовля, як і ти.
І Джо зарюмсав.
— Ну, гаразд, хай наша плаксива дитинка йде додому, до мамки, ми її відпустимо. Правда, Геку? Бідолашний, він за мамкою нудьгує! Ну що ж? Хай іде! Адже ж тобі подобається тут, правда, Геку! Ми з тобою лишимось, добре?
Гек байдуже відповів:
— Та-ак.
— Я з тобою більше не розмовлятиму, поки живу,— оголосив Джо, встаючи.— Так і знай!
Він похмуро відійшов і почав одягатися.
— Подумаєш! — відповів Том.— Кому ти потрібний? Іди додому, хай з тебе всі сміються. Гарний пірат, нічого сказати! Гек і я — не такі рюмси, як ти. Ми лишимося тут, правда, Геку? Хай іде, коли хоче. Обійдемось і без нього.
Джо, не відповідаючи, похмуро натягав на себе одяг. Том, хоч і був зовні спокійний, але в душі хвилювався і навіть шкодував. Ще більше бентежив його Гек, який сумно й мовчазно стежив за лаштуванням Джо. Джо одягся і, не попрощавшись, пішов у напрямі до іллінойського берега. У Тома впало серце. Він глянув на Гека. Той не міг витримати цього погляду, опустив очі і потім сказав:
— Мені теж кортить піти, Томе. Якось нудно тут стало, а тепер буде ще нудніше. Ходімо й ми, Томе!
— Іди, коли хочеш, ви всі можете йти, а я не піду, я залишусь.
— Томе, я краще піду.
— Ну й забирайся! Хто тебе тримає?
Гек почав збирати дрантя, розкидане по піску.
— Томе, ходімо з нами! — умовляв він.— Подумай про це. Ми почекаємо тебе на березі.
— Довгенько вам доведеться чекати.
Гек сумно подався геть. Том стояв і дивився йому вслід, відчуваючи непереможне бажання відкинути свою гордість і піти за ними. Він сподівався, що хлопці зупиняться, але вони поволі йшли все далі по коліна у воді. Том раптом помітив, що навколо стало якось незвичайно порожньо й тихо. Він остаточно переміг свою гордість і побіг слідом за товаришами, гукаючи:

— Стривайте, стривайте! Мені треба вам щось сказати!
Ті зупинились і обернулись. Наздогнавши їх, Том почав розповідати їм свою таємницю. Вони слухали похмуро й вороже, а потім зрозуміли, до чого він гне, і почали аж верещати з радості, вважаючи, що це "чудово", і заявляючи, що коли б він сказав їм раніше, вони б і не подумали піти.
Том пробурмотів якесь пояснення, але, власне кажучи, він боявся, що навіть його таємниця неспроможна втримати їх надовго, і приберіг її як останній засіб.
Хлопці весело повернулися в свій табір і почали знову гратися, весь час говорячи про надзвичайну витівку Тома і захоплюючись його винахідливістю.
Після смачного обіду з яєць і риби Том сказав, що тепер йому хочеться навчитись курити. Джо підхопив цю думку і оголосив, що він також хотів би спробувати. Гек зробив люльки і набив їх тютюном. Досі обидва новаки курили лише сигари з виноградного листу, але ці сигари "щипали" язика і вважалися не гідними чоловіків.
Вони розтяглися на землі, спираючись на лікті, і почали обережно втягувати в себе дим. Дим мав неприємний смак, і їх трохи нудило, але Том сказав:
— Та це зовсім легко? Коли б я знав це раніш, я б давно вже навчився.
— І я теж,— сказав Джо.— Це ж дурниця!
— Скільки разів я, бувало, дивився, як люди курять, і думав: "От коли б мені навчитися!" Але я ніколи не думав, що зможу,— сказав Том.
— І я завжди так. Правда, Геку? Адже ти чув це від мене? Ось Гек скаже.
— Чув, багато разів,— сказав Гек.
— Авжеж, я казав це сотні разів. Одного разу це було біля різниці. Пригадуєш, Геку? Там були ще Боб Таннер, Джонні Міллер і Джеф Течер. Ти пам՚ятаєш, Геку, що я сказав?
— Ще б пак,— підтвердив Гек.— Це було того дня, коли я загубив білу кульку… Ні, це було напередодні.
— Ну от, Гек пам՚ятає.
— Мені здається, я міг би палити таку люльку цілий день,— сказав Джо.— Мене зовсім не нудить.
— І мене теж! — сказав Том.— Я міг би курити цілий день, але б՚юсь в заклад, що Джеф Течер не міг би.
— Джеф Течер! Куди йому! Та він і двох затяжок не зробить! Хай тільки спробує, побачить!
— Звичайно, не зробить. І Джонні Міллер теж. Хотів би я подивитися, як Джонні Міллер закурить!
— Куди йому! — сказав Джо.— Він, бідний, ні до чого не здатний. Одна затяжка, і він упаде як мертвий.
— Правду каже Джо. Слухай: ось коли б хлопці могли нас побачити!
— Це було б здорово!
— Але, хлопці, цур, нікому про це! А коли-небудь, як усі зберуться, я підійду до тебе і скажу: "Джо, маєш люльку? Курити охота". А ти відповіси недбало, ніби нічого не сталося: "Так, є в. мене стара люлька та й друга є, але тютюн у мене не дуже добрий". А я скажу: "Ну, то дарма, аби був міцний". І тоді ти витягнеш люльки, і ми спокійно собі закуримо,— хай подивляться.
— От весело буде, Томе! Хотів би я, щоб це було зараз.
— І я! Ми їм скажемо, що навчилися курити, коли були піратами,— от будуть заздрити нам.
— Ще б пак! Звичайно, заздритимуть.
Розмова тривала, але незабаром вона почала трохи в՚янути й уриватися. Паузи ставали довшими. Пірати спльовували дедалі частіше. Рот у хлопців перетворився на водограй. Вони ледве встигали очищати льохи в себе під язиком, щоб урятуватися від поводі. Незважаючи на всі їхні зусилля, їм заливало горлянки і щоразу після цього починало нудити. Обидва хлопці зблідли, і вигляд у них був жалюгідний. У Джо випала люлька з ослаблих пальців, у Тома теж. Водограї працювали несамовито, насоси ледве встигали відкачувати. Джо ледве вимовив:
— Я загубив мого ножика… Піду пошукаю…
Том сказав уривчастим голосом:
— Я допоможу тобі. Ти йди в той бік, а я туди… пошукаю біля струмка. Ні, Геку, ти не йди за нами, ми самі знайдемо.
Гек знову сів на своє місце і чекав цілу годину. Потім йому набридло і він пішов шукати товаришів. Він знайшов їх у лісі, далеко один від одного; обидва були бліді і спали міцним сном. Щось підказало йому, що тепер їм полегшало і що їх ніщо вже не турбувало.