Потім він викрикнув з особливим роздратуванням і гнівом:
— І весь час вона молиться, Томе! Молиться,— щоб їй ласки не було! — з ранку до вечора. Ніколи я не бачив такої жінки!.. Я мусив був утекти від неї… Їй-богу, мусив. А тут іще скоро відкривають школу, і мені треба було б ходити туди, а цього я вже не витримав би! Слухай, Томе, бути багатим не так уже добре. Багатство — це сум і турботи, сум і турботи. Тільки й думаєш, як би швидше здохнути. А оце дрантя — воно мені до душі, і оця діжка — до душі. Я вже ніколи їх більше не покину. Томе, ніколи б не мав я такого клопоту, коли б не ці кляті гроші. Візьми ти, будь ласка, мою частку собі і користуйся нею, як хочеш, а мені давай іноді десять центів… але не часто, бо, на мою думку, тільки те й приємно, що дається важко. А ти за це піди й попроси вдову, щоб вона лишила мене на волі.
— О Геку, ти знаєш, що я не можу зробити так… Це було б нечесно… А до того, коли ти ще трохи потерпиш,— от побачиш сам,— тобі це життя сподобається.
— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на гарячій печі, коли я на ній посиджу довгенько!.. Ні, Томе, я не хочу бути багатим, не хочу жити в їхніх чортових і задушливих будинках. Я люблю цей ліс, цю річку, ці порожні діжки,— я вже від них нікуди не піду. Та хай йому грець! Тільки ми дістали рушниці й маємо печеру й усе, щоб стати розбійниками, як тут з՚являються оці чортові гроші і все псують!
Том поспішив скористуватися нагодою:
— Слухай, Геку, багатство мені ніяк не завадить стати розбійником.
— Це правда, Томе?
— З місця мені не зійти, коли неправда. Але, Геку, ми ж не можемо тебе прийняти до ватаги, коли ти не матимеш пристойного вигляду.
Радість Гека миттю погасла.
— Не можна буде прийняти мене, Томе? А хіба ж ти мене не прийняв до ватаги піратів?
— Так, але то інша річ. Розбійники — не рівня піратам. Здебільшого розбійники належать до вищих кіл — все більше графи й герцоги.
— Слухай, Томе, ти завжди був приятелем мені. Ти ж не виженеш мене з ватаги, чи не так. Томе? Не виженеш? Правда?
— Геку, я, звичайно, хотів би, щоб ти був зі мною, але що скажуть люди? Вони скажуть: "Фе! Ватага Тома Сойєра! Ну й шантрапа там!" Це вони тебе матимуть на увазі, Геку. Тобі це, мабуть, не сподобається — і мені, звичайно, теж.
Гек з хвилину помовчав, борючись сам з собою. Нарешті він сказав:
— Добре. Я повернуся до вдови Дуглас на місяць і постараюсь звикнути. Тільки ти вже прийми мене до ватаги. Томе.
— Гаразд, Геку, по руках! Ходім, голубе, а я попрошу вдову трохи попустити тобі віжки.
— Правда, Томе, попросиш? Це добре. Коли вона хоч трохи попустить віжки, я в затишному місці куритиму й лаятимусь. Тоді, може, якось переживу. Коли ти збереш ватагу і підеш у розбійники?
— О, незабаром. Ми, може, сьогодні зберемо наших хлопців і виголосимо присягу.
— Що зробимо?
— Виголосимо присягу.
— А як це?
— Ми всі поклянемося стояти один за одного, ніколи не розповідати таємниць ватаги, навіть коли нас різатимуть на шматки; ми вбиватимемо кожного, хто скривдить кого-небудь із нашої ватаги, і не тільки його, а й усіх членів його родини.
— Це добре, це дуже добре, Томе!
— Ще б пак! І клястися треба неодмінно опівночі, у найглухішому, найстрашнішому місці, яке тільки можна знайти,— найкраще у зачарованому будинку. Та, на жаль, усі такі будинки зруйновано…
— Не біда, аби опівночі, Томе.
— Воно так. А клястися треба на труні і розписуватися кров՚ю.
— Оце на щось таки схоже! Це в мільйон разів веселіше, ніж бути піратом. Нехай так, Томе, я сидітиму у вдови, хоч би мені довелося здохнути, і коли зроблюся справжнім розбійником і всі говоритимуть про мене,— вона, по-моєму, сама пишатиметься, що дала мені притулок у своєму домі.
ЗАКІНЧЕННЯ
Тут кінчається наш літопис. Оскільки це історія хлопчика, вона повинна зупинитися саме тут: якби її вести далі, то вона перетворилася б на історію дорослої людини. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш точно, де зупинитися: на весіллі; коли пишеш про дітей, став останню крапку, де тобі буде зручніше.
Більшість героїв цієї книги живе й досі; вони благоденствують і цілком щасливі. Може, коли-небудь згодом я визнаю за доцільне знову взятися до історії виведених у цій книзі дітей і подивлюсь, які вийшли з них люди, тому я зробив би дуже нерозумно, якби розповів вам зараз про їхнє теперішнє життя.
ПРИМІТКИ
1 — Американці люблять давати своїм малим містечкам гучні назви столиць. У них є кілька Парижів, три чи чотири Єрусалими, Константинополь і т. д. Містечко, про яке йде мова в цій книзі, вони назвали ім՚ям тодішньої російської столиці.
2 — Ярд — англійська міра довжини (0,91 метра). Фут — 0,31 метра.
3 — Масса (зіпсоване "мастер") — панич.
4 — За біблійним переказом Давид був цар, а Голіаф — силач і борець. Першими учнями Христа біблія називає Петра і Андрія.
5 — Клерки — дрібні урядовці.
6 — Гангрена — страшна хвороба, змертвіння частини тіла, так званий Антонів вогонь.
7 — Том і Джо Гарпер граються в Робін Гуда. Робін Гуд — знаменитий розбійник, герой англійських народних пісень та легенд, жив із своїми товаришами у Шервудському лісі. Хлопчики розігрують зустріч Робіна Гуда з лицарем Гаєм Гісборном.
8 — Шериф — урядова особа, що виконує обов՚язки судді або поліцая в окрузі.
9 — За тих часів з релігійних міркувань медикам заборонялося вивчати анатомію на людських трупах. Тому лікарі й студенти мусили підкупати грабарів, щоб ті відкопували покійників.
10 — Пікнік — прогулянка за місто.
11 — Наведені нижче уривки творів цілком запозичено без змін із книжки, надрукованої під заголовком "Проза і поезія однієї західної леді", бо в них найточніше додержано стилю, властивого творам школярок, і ніяка підробка не могла б зрівнятися з ними. Примітка автора.
12 — 4 липня — свято в Сполучених Штатах Америки: роковини "декларації американської незалежності" (1776 року).
13 — Розправа юрби з злочинцями без суду.
14 — В трагедії Шекспіра "Юлій Цезар" привид римського полководця й імператора Цезаря творить неймовірні вчинки. Щоб висловити своє велике здивування, англійці (і американці) вигукують: "О, привид великого Цезаря!"