Вукул. Ні, не так. Вище. От так узяв. (Заходить Ше-лудькові за спину й хоче показати).
Шелудько. Ні-ні, дякую красненько, я й без наочних прикладів дуже добре собі уявляю.
Вукул. Ні, я тільки показати.
Шелудько. Так-так, мерсі, знаю.
Н а с т а с і я. Ну, той, значить, так і присів. Здоровенний геп, ти ж бачила! А присів, як хлопчик. Я тоді з Ладьою до автомобіля. Нянька отетеріла та тільки шипить: "Ой, матінки ж мої! Ой, матінки!" Почала вже й публіка збиратись. Але все так швидко вийшло, що я й не зчулась, як автомобіль уже летить. Як опинився на автомобілі Павло Петрович,— не розумію. Каже, навздогін.
Вукул. А я за вами. Посадив гевала на лавку та й за вами. Він і сидів собі там.
Ольга. Браво, Павло Петрович! Ура!
Шелудько. Але ж бо й сила яка у цього добродія! Ви — справжній Геркулес!
В у к у л. Е, це що! А от як під час борні Волгіну Второму руку вирвав!
Н а с т а с і я. Як вирвали?!
Вукул. А так. Не зовсім, але сухожилля перервав. Шелудько. Ну, це вже, шановний Геркулесе, ви брешете.
Вукул. Ні, не брешу. Чого ж тут брехати?
О л ь г а. Це не важно. Не в тому річ... І, значить, гевал так і зостався?
Н а с т а с і я. Так і зостався. (Регоче).
Шелудько. От, Родю, який у нас "друг дома"! Га? Правда? А ти чого такий... скупчений, делікатно висловлюючись? Га? Заздриш лаврам Геркулеса? Еге ж, братику. Вибачайте, Калерія Семенівна, не привітався з вами.
Прокопенкова. Драстуйте. Так Павло Петрович ваш друг дома? Познайомте мене з ним.
Шелудько. О? І вас скорив? Петропавловичу, дозвольте представити вас шановній Калерії Семенівні.
Вукул (підходить, добродушно). Вукул. Дуже приємно.
Настасія. Він і мене сьогодні скорив. Не будь Петро-павловича, нічого б і не вийшло.
Ольга ревниво дивиться на Прокопенкову і Вукула.
Ш е Л'у д ь к о. А я вже давно покорений Петропавлови-чем! Во прах повержен. Правда, Олю?
Ліма (обурена, демонстративно виходить наліво). Це бог зна, що таке!
Голубець холодно, рівно тримаючись, іде за нею.
Ш е л у д ь к о. Дорога виновниця торжества, куди ж ви? Що з ними?!
Ольга. Ах, дай їм спокій! Панове, хочете чаю? Настя, а як же дружинонька твій тепер без...
Хутко входить Вовча нський, худорлявий, елегантно одягнений. Вигляд схвильований, але силкується сховати це.
Настасія. А-а! Ось і він. (Вся напружується).
Ольга робить рух до дверей наліво, немов збираючись перепинити туди
дорогу.
Вовчанський (ніби не помічаючи загальної уваги й замішання). Драстуйте. Не ждали мене? А я згадав, що сьогодні день рождіння Лімочки, рішив по дорозі зайти. (Насамперед іде до Тимофія Наумовича). Доброго здоров'я, Тимофію Наумовичу, як ся маєте?
Лобкович. Драстуйте. Хочете до мене зайти?
Вовчанський. З охотою, з охотою! Але вперед дозвольте привітатись. Родю, здоров. Давненько не бачились. А, і Оля, і Борис Борисович? Я, знаєте, згадав, що сьогодні день рождіння. Атож... Я, здається, заважаю? Я на одну хвилинку. Я зараз... Я трохи, знаєте, той... стомився.
Лобкович. Ходімте до мене, Євгене Михайловичу.
Вовчанський. Зараз, зараз!.. Так. Я, знаєте, зовсім не думав, що таке товариство... А де ж Лімочка?
Настасія. Привітати її хочеш? (Дивиться на нього зловтішно, з торжеством).
Вовчанський (що уникав зупинитись на ній очима). З охотою. Драстуй, Настусю. Я якось не впізнав тебе зразу. Хе-хе-хе. Давно, знаєш, не бачились.
Настасія. Ти ж що такий, ніби не свій? Га?
Вовчанський. Хіба? Ні, нічого. Стомився трохи, швидко йшов. (Утирається хусткою).
Настасія. Поспішався кудись?
Вовчанський. Ні, нікуди. Вечір гарний, рішив перейтися. Захід сонця подивитись, хе!
Настасія. Диви, як став кохатися в природі. А я, знаєш, теж їздила на автомобілі захід сонця дивитись. Дуже гарно! Чудовий захід! Я просто в захваті сьогодні! Не віриш?
Вовчанський (тихо). Насте, оддай Ладю.
Настасія. Кого? Якого Ладю? Хто такий?
Вовчанський. Оддай, Насте.
Настасія. Та невже? От чудно. Так оддать, кажеш, Ладю? Зараз, підожди трішки. От викупають його й оддадуть. Чаю не хочеш? Закусити, випити? Ти стомився, милуючись з заходу...
Вовчанський. Тимофій Наумович! До вас... звертаюсь. Не можу без Ладі.
Лобкович. Не моя сила. З нею балакай.
Р о д і о н. Євгене! Ну що ти, слухай! Хіба вона оддасть?!
Настасія. А чому б не віддала? Ти звідки знаєш? Віддам, але з умовою.
Вовчанський. Що хоч! Прошу!
Настасія. Чекай, не хапайся! Пам'ятаєш, як я місяць тому приходила до тебе? Пам'ятаєш? От, панове, втішне й цікаве побачення у нас було!
Вовчанський. Насте, п'яний я був.
Настасія. Чекай, ну, п'яний не дуже. Я, знаєте, хотіла з Ладьою побачитись. Він же й цього не дозволяв, оцей добряка... Кілька раз до нього приходила! То вдома нема, то з клієнтами зайнятий, то десь виїхав. Добре. Все ж таки ходжу. Ходжу, ходжу, ходжу! Нарешті, призначає: в суботу ввечері буду, мовляв, вдома. Приходь. Приходжу. Приготувалась, до всього, але десь ще не зовсім знала свого чоловіченька!.. Застаю, розумієте, цілу кумпанію: п'яні дами, мужчини, пошлі, нахабні. Вводять мене до них...
Вовчанський. Насте, п'яний я був! Насте, падлюка я був!
Настасія. Ні, чого падлюка? Не падлюка і не п'яний! Ну, вводять, добре. Спершу я була назад кинулась, в голову мені вдарила ця картина. Як же пікантно підведено: такий прийом у тій самій їдальні, де колись... Ну, добре.
Вовчанський. Ну, я піду... Що ж тут?
Настасія. Підожди, куди ж ти? А Ладя? А Ладю не хочеш взяти? Віддам, але з умовою. Виконаєш, оддам. От, при всіх кажу.
Вовчанський. Кажи умову!
Настасія. Почекай, скажу. Вислухай усе, це перша умова. Вислухай, як я перед тобою поневірялась. Я довго мріяла колись тобі розказати от так. Навмисне для цього цей день вибрала, щоб ти при гостях сюди прибіг. Знала, що прибіжиш. Ну, от. А тепер слухай, коли прибіг. Так... Значить, кинулась я назад, а потім думаю: та ні, не може ж бути, щоб людина такою підлою була. Мабуть, через те бенкет учинив, що з Ладьою прощається. По-своєму, гидко, брудно, але відчувся все-таки. І рішила все перетерпіти. Зціпила зуби, ввійшла. Пам'ятаєш, ти мені випить і закусить запропонував? Пам'ятаєш, як далі ти перед тими все наше життя оголював, як розгортав перед ними все-все? Я мовчала. Ти ж заявив, як я вдруге ввійшла, що вернеш мені сина.