Коли обід скінчився, Томові піднесли широку золоту чашу з ароматною рожевою водою, щоб він виполоскав собі рот і обмив руки. Поруч став граф Берклі, держачи напоготові чисту серветку. Том з хвилину спантеличено дивився на чашу, потім підніс її до губ і з серйозним виглядом сьорбнув запашної рідини.
— Ні,— сказав він,— відсуваючи від себе чашу,— цей напій мені не до вподоби. Пахне він добре, але зовсім не міцний.
Навіть ця чудернацька вихватка хворого принца нікого не розвеселила, а викликала лише глибокий жаль до нього.
Далі Том несвідомо знов зробив помилку. Він вийшов із-за столу саме в ту хвилину, коли капелан став за його стільцем і, звівши вгору руки та закотивши під лоб очі, приготувався читати молитву. Але ніхто наче й не помітив, що принц порушив звичай.
Наш маленький друг попросив, щоб його провели до кабінету й залишили на самоті. На гачках, вбитих у дубову панель, була розвішана сталева блискуча зброя, майстерно вицяткувана золотом. Це був повний воєнний обладунок, недавно подарований королевою справжньому принцові. Тоді надів ножний панцир, наручники, шолом з пером. Решту зброї надіти самому було не під силу, і він хотів кого-небудь покликати на допомогу, та враз згадав про горіхи, що лежали в нього в кишенях. Яке щастя поласувати на самоті, коли ніхто не дивиться на тебе й не докучає непроханими послугами! Том повісив на місце чудові іграшки і заходився лущити горіхи, уперше почуваючи себе щасливим, відколи доля за гріхи зробила його принцом. Упоравшися з горіхами, він відчинив шафу з цікавими книжками, і раптом йому впала в око назва — "Етикет при англійському дворі". Оце був скарб! Том умостився на розкішній канапі й ретельно взявся до науки. Тут ми його й покинемо на деякий час.
ПИТАННЯ ПРО ПЕЧАТКУ
О п՚ятій годині ранку Генріх VIII прокинувся від тяжкої дрімоти й пробурмотів про себе:
— Лихі сни! Лихі сни! От-от прийде вже мій останній час. Привиддя віщують смерть, та й серце б՚ється все слабкіше.
Раптом в очах короля блиснув зловісний вогник, і він промовив:
— Але я не вмру, поки він не буде на тім світі.
Його прибічники помітили, що він прокинувся, і один з них доповів, що лорд-канцлер чекає в сусідній кімнаті.
— Хай увійде, хай увійде! — вигукнув король.
Увійшов лорд-канцлер і, ставши на коліна перед ложем короля, промовив:
— Я віддав наказ і, згідно з волею вашої величності, пери Англії в мантіях стоять у залі засідань. Вони вже ухвалили вирок герцогу Норфолькському і смиренно чекають дальших розпоряджень вашої величності.
Обличчя короля спалахнуло жорстокою радістю.
— Підведіть мене! — вигукнув він.— Я сам піду в парламент і власноручно скріплю печаткою присуд, який звільняє мене…
Голос його урвався. Смертельна блідість розлилася по його обличчю. Прибічники знов поклали його на подушки і поспішили підкріпити його ліками.
Він сумно промовив:
— Який жаль! Як довго прагнув я цієї солодкої хвилини! Але вона настала занадто пізно, і доля вкрала в мене вимріяне щастя. Але поспішайте, поспішайте! Хай інші виконають радісний обов՚язок, який не довелось виконати мені. Я передаю свою печатку комісії. Ти, як канцлер, сам повинен обрати в неї лордів, і починайте. Ну, поспішайте! Перше ніж зайде сонце, принеси мені його голову.
— Все буде виконано, як наказує ваша величність,— одказав канцлер.— Чи не бажано буде вашій величності вручити мені печатку, щоб я міг прискорити цю справу?
— Печатку? Та в кого ж вона може бути, як не в тебе?
— Пробачте, ваша величність, але ви взяли її у мене два дні тому, сказавши, щоб нею не користувалися, аж поки ви самі не зволите скріпити своєю власною рукою присуд герцогові Норфолькському.
— Ах, так, пригадую… Де ж я подів її?.. Який я став слабий. Останніми днями пам՚ять щось дуже часто зраджує мене… Дивно, дивно.
Король щось невиразно бубонів, похитуючи сивою головою, і марно силкувався пригадати, де він поклав печатку. Аж от лорд Гертфорд став перед ним на коліна й промовив:
— Насмілюся доповісти вашій величності: я і ще, мабуть, багато хто з присутніх пригадуємо, що ви зволили вручити велику печатку його високості принцові Уельському, щоб він беріг її до того дня, коли…
— Правда, правда,— перебив його король.— Негайно принеси її. Мерщій, бо час летить!
Лорд Гертфорд поспішив до Тома, але скоро повернувся вкрай стурбований і з порожніми руками.
— Ваша величність,— сказав він,— на превеликий жаль, я мушу засмутити вас тяжкою звісткою. З волі божої його світлість принц все ще нездужає і не в силі пригадати, що ваша величність дали йому печатку. Я одразу ж поспішив повідомити вас про це, бо ми б тільки прогаяли дорогоцінний час, коли б здумали обшукувати нескінченну анфіладу покоїв його королівської висо…
Стогін короля урвав мову лорда Гертфорда. Трохи згодом король промовив з глибоким сумом:
— Не турбуйте більше нещасну дитину. Десниця господня тяжко лягла на бідолашного, і в мене серце розривається від любові й жалості до нього. Як мені боляче, що я не можу взяти його тягар на свої старі, похилені від горя плечі й принести йому спокій.
Король заплющив очі, з хвилину щось про себе бурмотів і раптом зовсім замовк. Незабаром він знов відкрив очі і, повівши навколо безтямним поглядом, угледів перед собою лорда-канцлера, закляклого навколішках. Умить обличчя його спалахнуло гнівом:
— Як, ти ще тут? Клянуся богом, якщо ти негайно не покінчиш із зрадником, завтра в тебе вже не буде голови.
Лорд-канцлер затремтів з жаху й ледве вимовив:
— Змилуйтеся, ваша величність! Я ждав печатки.
— Ти з глузду з՚їхав! Маленька печатка, яку я звичайно брав з собою в чужі краї, лежить у моїй скарбниці. Раз велика десь зникла, хіба недосить буде й малої? Ти зовсім з розуму схибнувся. Геть звідси! І не смій вертатися, аж поки не принесеш його голови.
Бідний канцлер не забарився зникнути з очей свого грізного володаря. Комісія теж не гаяла часу й одразу ж закріпила королівською згодою вирок догідливого парламенту. На ранок була призначена страта першого пера Англії, безталанного герцога Норфолькського.
СВЯТО НА РІЧЦІ
О дев՚ятій годині ввечері весь широкий фасад палацу, що виходив на берег Темзи, сяяв огнями. А сама ріка, скільки оком сягнути, рясніла човнами і яхтами, що, виблискуючи різнобарвними ліхтариками, легенько гойдалися на хвилях. Здавалось, це розцвів якийсь безкраїй сад полум՚янистих квітів, які тихенько коливалися від подиху вітерця. Величезна кам՚яна тераса, що спускалася до самої води, теж мала мальовничий вигляд. Вона була така велика, що там змогло б розташуватися ціле військо якого-небудь німецького герцогства. На її сходах стрункими лавами стояли королівські алебардники в блискучих панцирах і метушились юрми розкішно вбраних слуг, гарячково готуючись до свята.