Телефони в "Сімейній службі" стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні конфлікти. Дзвінки за умовою були анонімними — так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзвонив, не міг знати психолога, так і той, хто консультував, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці.
Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як вийшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп’ятниці, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої тридцяти. До своєї нової посади — консультант по щастю — вона ще не звикла і внутрішньо хвилювалася. Тому, прийшовши в "Службу сім’ї", у спецкімнаті протягом п’ятнадцяти хвилин займалась аутотренінгом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не могли її бачити, але білий халат для психолога — то своєрідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджувалась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов.
Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48.
І м’яка напівтемрява відгороджувала од усього світу.
Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися.
І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консультант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха.
"Служба сім’ї" слухає, — говорить Єва, не міняючи зручної пози у м’якому фотелі. — Добрий вечір! — вітається вона до невидимого клієнта. — Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти".
Жіночий голос (а дзвонять у "Службу сім’ї" переважно жінки) починає без вступів чи вагань:
"Хіба я погана дружина? Погана мати? Вдома — чисто, затишно, діти виховані. Я вмію смачно готувати і готую, якщо чоловікові набридає ходити до їдальні й захочеться чогось домашнього".
Єва розуміє, що цей випадок — складний, адже все в нормі, все ніби як слід, а благополуччя в сім’ї немає.
Жінка говорить і далі в тому ж рішучому тоні — вона переконана у своїй правоті й неправоті чоловіка, і переконати її у протилежному не так просто. Голос у неї спокійний, упевнений, але за тією упевненістю криється глибоко замаскована тривога. По голосу Єва здогадується, що її невидима співбесідниця не лише крутувато-рішуча в житті, а й владна, впевнена в собі і, безперечно, ділова жінка. Завідуюча відділом, кандидат, увесь свій час віддає роботі і сім’ї, не має ніяких захоплень.
"Я не буду, та й не можу, зрештою, шукати винного у вашій біді, — м’яко, як говорять із хворим, але водночас переконливо починає Єва. — Але хочу нагадати вам істину, що ні щастя, ні нещастя не приходять самі по собі. Вони не є чимось даним людині від природи, не є чимось містичним, не підвладним нам. Доля наших почуттів повністю у наших руках. Тільки від нас залежить перемога або програш у любові. ("Треба б було якось поговорити про це з Русланом, — зненацька подумала Єва. — Можливо, сьогодні, як буде настрій, поговорю з ним врешті-решт"). Щасливі й нещасливі сім’ї — це також результат нашої діяльності. Замало одного бажання бути щасливим і коханим, треба вміти ним бути. І головне — любити треба вміти. Бо вміння любити — це мистецтво, а не ремесло. ("Ось про це треба обов’язково нагадати Руслану"),
Невідома співбесідниця рішуче стає в позу незаслужено зневаженої своїм чоловіком.
"А я не вмію бути ласкавою! — заявляє вона, навіть пишаючись собою. — Ніжні слова мені завжди важко давалися, дбати про чоловіка, як це роблять інші, стежити за його настроєм, посміхатися, причепурюватись до його приходу — все це я вважаю смішним. З якої речі?"
"У вашій розповіді прихована й відповідь. Усе, що ви не можете, не хочете чи вважаєте за непотрібне, якраз і руйнує сім’ю, є причиною того, що між вами і чоловіком уже згасла любов".
Єві стає жаль — така розумна жінка, а з таким фанатизмом, уперто й сліпо руйнує те, що раніше створювала, — щастя. А виною цьому (і це вже Єві стає ясно) будні. Одноманітні, сірі будні: робота — квартира, квартира — робота. І на роботі, і в квартирі все є: техніка, смачні обіди, чистота, затишок. А відчуженість зростає.
"У вас відчувається дефіцит тепла, — делікатно натякає Єва, а сама тим часом думає, що цей же дефіцит тепла спостерігається і в їхніх з Русланом стосунках. — Так, у вас дефіцит тепла, радощів. Ви самі ж говорите, що не вмієте бути лагідною, ніжною. ("Руслан теж говорить, що всі оті зітхання — то телячі ніжності і вони в раціональному віці ні до чого. Головне — діло, якому служиш"). Чоловік приходить додому не тільки заради смачної їжі, а й за посмішкою, за теплом близької людини. ("Дивно, але Руслан теж запевняє, що й він відчуває дефіцит тепла. І чого ще йому не вистачає?").
Невидима співбесідниця, стримуючи подих, уважно слухає. Іноді щось поривається сказати, але сама себе зупиняє. Це вже добре.
"А немає посмішки на обличчі дружини, немає таких необхідних слів, як "дорогий", "любимий", — немає і спільності взаєморозуміння, ласки. Адже вам, очевидно, байдуже: веселий він сьогодні чи засмучений? І чоловік замикається у собі, його настрій тьмяніє, зникає готовність радіти. Оце і є будні. Щоденна дієта позитивних емоцій, які гасять почуття".
"Те ж саме у нас з Русланом, — подумала Єва. — А чому, власне, це я повинна до нього посміхатися, догоджати йому? У мене теж свої клопоти, свої думки, плюс чимала завантаженість на роботі. Та ще й громадські консультації по чужому щастю. І взагалі… З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечними підрахунками орбіт на міні-комп’ютері… "Хоч би іноді на мене звернув увагу, — якось дорікнула вона чоловікові. — Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?" Він здивувався: "А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина…" — "Ну, спасибі, втішив, обрадував! — відрізала Єва. — Коли я дружина, то повинна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!"