— Але ж її не видно, — з жахом вигукнула Єва. — Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно?
— Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно.
— Неправда, Адаме! Видно! — раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом. — Мені здається… здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла… Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір?
Із сузір’я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яскравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю… Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця.
А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно.
Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії — Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі.
Тисячі зірок — яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних — рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно сиділи у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, здавалися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком — холодним та безучасним — німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей.
— Тут усе не так! — у відчаї вигукнула Єва. — Тут навіть наше Сонце буде приходити до нас не вдень, як завжди, а вночі. Бо вдень світитиме чуже Сонце, зірка А, і нашому Сонечку сюди зась.
— Але вночі воно світитиме тільки для нас із тобою.
— Адаме. Нічого я не бачу нижче шостої зірки Кассіопеї. Просто я хотіла… дуже хотіла побачити Землю. Востаннє. —І раптом невлад із попередньою розмовою, але у згоді із своїми потаємними думками запитала: — А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а вдома виринув.
Зненацька застуканий цим дивним запитанням, Адам на якусь мить завагався, не знаючи, що і як їй відповісти. Єва ж його мовчання збагнула по-своєму.
— Знаю! Можна!.. Мені про це щойно прийшла думка. Це найкоротший шлях додому, навіть космічного корабля не треба. Адже ж так? Чому ти мовчиш? Просто не хочеш, щоб я поверталася додому, а щоб залишилася з тобою колонізувати й обживати цю прекрасну прокляту планету!..
П’ятнадцять годин після загибелі "Геліоса"
…Йому доконче хотілося відчинити двері.
Куди — все одно, тільки б відчинити і побачити нове. Що саме? Однаково що, аби нове.
Адам метався по кораблю у пошуках тих заповітних дверей, відчинивши які, можна було б побачити нове. Хоч що-небудь, а нове.
Це була його нав’язлива ідея-фікс: знайти і відчинити на "Геліосі" такі двері. Але всі двері на кораблі були добре йому знайомі і вивчені до найменших пошкрябин чи кольорових тонів, і Адам міг навпомацки, із зав’язаними очима, визначити, куди вони ведуть. Бо то були ті двері, які він сотні, тисячі разів відчиняв і… нічого нового за ними не бачив. За тими дверима його чекало одне і те ж, бачене-перебачене: каюти, рубки, зали, блоки, пульти, одні й ті ж апарати, один і той же, набридливий до чортиків, інтер’єр…
Але він одчиняв двері одні за другими наполегливо і вперто.
— Ти що шукаєш, Адаме? — В дверях, які він щойно відчинив, стояла Єва Булат-Бек, лікар "Геліоса", у білому халатику, в білій шапочці, що теж для нього не було новим.
— І тебе я вже бачив, — розчаровано сказав Адам. — Розумієш, у мене болять мозок і очі від того, що я не бачу нічого нового.
І Єва раптом почала, монотонно й нудно, вичитувати те, що Адам уже чув од неї.
— Для нормальної роботи головного мозку необхідна постійна зарядка зовнішніми нервовими імпульсами, що йдуть від органів почуття через підкоркові утворення в корі.
О, як нудно говорить ця лікарка! І тут нічого нового, і тут дрімучі нетрі з лексикону психологів!
— Одноманітність і монотонність вражень при відсутності достатнього притоку зовнішніх подразників знижує енергетичний рівень (тонус) кори мозку, і це може призвести до порушення психічних функцій…
— Ти що, читаєш мені лекцію? — обурився Адам. — Я шукаю нові двері, а ти…
— У тебе сенсорний голод, — сказала вона лікарським тоном. — А сенсорний голод — це недостатність подразників, що надходять у мозок від зовнішнього середовища. Місяцями, роками ти бачиш навколо корабля яскраві зорі, що не мигтять, на тлі чорної безодні неба. Немає ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені. Коли ж вимикаються ходові двигуни, настає царство безгоміння, царство мовчання, царство німої тиші. Тільки й виділяється ледь чутний шерхіт електронної апаратури. Корабель за всі роки польоту ти вивчив, людей теж і знаєш, хто й що буде говорити, як себе поводитиме і яка у нього міміка та тембр голосу. Повна відсутність свіжої інформації. Отже, у тебе сенсорний голод, і я мушу тебе рятувати.
— Ти-и? Мене-е? — здивувався Адам. — Рятувати?
— Так, я лікар і психолог, у мої функції входить рятувати вас від меланхолії, від сенсорного голоду. А ліки від нього відомі — треба ще більше часу віддавати роботі, науковим заняттям, на дозвіллі теж чимось займатися. При сенсорному голоді особливо допомагає музика. Вона піднімає емоційно-естетичний настрій.
І Адам відчув музику.
Дивну, ні з чим не зрівняну музику — чарівну й всеперемагаючу.
Музика линула звідусіль, з усіх закапелків "Геліоса", від його стін.
Вона пронизувала корабель наскрізь, линула, здавалося, від зірок, од галактичних срібних туманностей, від усього Всесвіту. Адам заплющив очі, відчуваючи, як заколисує його дивна музика, піднімає і несе, несе на чарівних крилах.
"Я відчинив двері, за якими, нарешті, знайшов нове", — пробурмотів він уві сні.
— Не спи! — раптом сказала Єва. — Я повинна тебе рятувати.