Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.
Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління…
Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.
Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випало йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки… І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:
— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу…
Олена Матвієва була жінкою сварливою, нестримною на язик, побила горшки з усіма своїми сусідами. Довго, пристрасно, зле лаялася за межі, за курей, за дітей. Аби зачепенька. Такою дурепою, як казала мачуха, вона і залишилися в моїй дитячій пам’яті. На початку сімдесятих помирав мій батько. Я примчав із Києва. Навколо батькового узголів’я сиділи родичі, сусіди, стиха балакали. Я вийшов на ґанок покурити. Слідом вийшла, закушкана, завинена в теплу хустку (була зима) і Олена Матвієва. Самого Матвія уже не було на світі, помер він досить ще молодим наприкінці шістдесятих років.
— Пойду, Володько, поратися. Трьох синів народила і виростила, а нема коло мене — жодного, побрели в чужі краї, залишили матку. Горя людяцького у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, скольки не старайся. Бо ж ми, людяки, наче снєжинки майські, калі уже земля теплою зробилася давно, а тут схолодало. Живемо дотуль, докуль летимо із неба весняного. А далєй на землю сиру упали, та й нема уже нас, сама сльоза од нас зосталася…
Так вона говорила, довго і мудро, наче з книг моїх майбутніх начитувала, ще ненаписаних книг. Бо усе, що я досі написав, нацвірінькав на папері, здалося мені раптом дурним і нікому не потрібним, так воно, певно, й було. Я зрозумів тільки там, на ґанку, як треба писати книги. Олена нап'яла невидимі нитки між небом і землею, між людьми і Богом, кросна нап'яла між землею і небом, драбину до неба приставила, як на давній іконі.
— Жисть наша земна — се терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. А що уже Господь з тих волоконець тче та що із полотна зітканого шиє і для кого та для чого, тольки Господу і відать…
Так сіяла Олена в душу мою зерна майбутнього роману "Листя землі". Щоб із часом проросли вони і колос викинули.
Батькове тіло занесли до сільської церкви, так він заповів перед смертю, хоч ніколи не належав до церковної пастви. Сестра Люба і чоловік її залишилися стояти коло паперті, надворі, демонструючи, що вони учителі, городські, і релігійного дурману не визнають. Починалися ідеологічно круті сімдесяті роки. Але через два роки раптово помре і сестричка моя Люба, і усі ті застороги її перед земними богами здадуться такими смішними! У церкві було страшенно холодно, проте сонце щедро сіятиметься крізь високі вікна, висвітлюючи дощаті стіни, обвішані рушниками та іконами, гуртик півчих та родичів покійного навколо труни, панотець з кадилом. Труну нестимуть полем, вистеленим глибокими, іскристими снігами, і батькове лице в сонці, як у золотому німбі…
На поминальному обіді, коли повернулися з кладовища, Василь Будаш так начаркувався, що почав за столом співати: "Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую, Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую!.." Мачуха моя сказала йому: "Ти, Василю, сусіде мій дорогенький, як ти хочеш, а песєнь не співай, бо се у нас не свадьба, а похорон, хазяїна мого поминаємо". На те Василь Будаш відповів їй так: "Знаю, Тихонівна, що не свадьба сьогодні, а поминки. Але хазяїн ваш, а мій сусіда добрий, дядько Грицько, у сій жисті сильно кріпко намучився, і я знаю, що на тім світі, куди йон переселився, буде йому лучченько, аніж на землі. Тому і співаю, бо радуюся за яго…" З тими словами Василь Будаш підвівся, вибрався з-за столу і похилитав глибокими снігами через городи до своєї хати. І ще довго лунало над Хутором у дзвінкому морозному повітрі: "Постій, Галю, постій, Галю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Одгадаєш — люблю теб'я, Не дгадаєш — уб'ю теб'я…"
Лише літ через десяток, записуючи на диктофон пісні петрушинського самодіяльного хору, дізнався я, що то були за загадки і розгадки. "Ой, що бєжить без повода, Ой, що горить без полум'я? Ой, що в'ється крузь деревця? Ой, що росте без корінця? Ой, що ж плаче без голосу? Ой, що чеше русу косу?"
Стала Галя, подумала,
Шість загадок одгадала.
Вода бєжить без повода,
Любов горить без полум'я.
Що хміль в'ється крузь деревця,
Камінь росте без корінця,
Трава плаче без голосу,
Гребінь чеше русу косу…