Треба сказати, що Вівдня Оберемок народилась, може, навіть не в Яблунівці, а в Брехунівці. Вона, бувало, ногою не ступить, щоб не збрехати, вона, бувало, не з’їсть, поки не оббреше, їй, бувало, й нудно, як не збреше. Здогадуючись, що небувала удача сама припливла до її рук, здогадуючись, що може стати вісником найприголомшливішої новини для всієї Яблунівки, самогонниця Вівдя Оберемок не так прочитала, як нутром відчула і вгадала ту новину, котра з нинішнього дня зайняла перші сторінки світової преси. (Як ви бачите з цього факту, італійська "Мессаджеро", французька "Оррор" чи американська "Нью-Йорк таймс" потрапляють на будь-який подільський ярмарок у день свого виходу й знаходять тут пряме застосування — в друковану буржуазну пропаганду наші колгоспні молодиці загортають сир і масло, курячі й гусячі потрушки, скручують пакетики під гарбузове чи соняшникове насіння, ліплять паперові затички, якими запихають пляшки з олією).
— Я так і знала! — вигукнула в автобусі самогонниця Вівдя Оберемок, згораючи від нетерпіння якомога швидше розповісти про новину, яку нутром відчула з буржуазної преси.— Я так і знала, що його вкрадуть. Його вже давно мали вкрасти!
Пасажири в автобусі схвилювались: кого вкрадено, де вкрадено, з якою метою вкрадено? Гріх щиро не сказати, що наш люд начебто звідує великі емоційні катаклізми, коли довідується про крадіжки. Чим більше вкрадено — тим більші душевні струси!
— Хому Прищепу вкрадено! — виголосила Вівдя Оберемок урочисто, наче з амвона.
Для неї брехенька завжди була наче рідна ненька; їй своя брехня не докучала, то вона ще й за чужими ганялась; вона таке любила говорити, що собака й з маслом не з’їв би. А тут вона сказала чисту-пречисту правду, яка стоїть на двох ногах, а не якусь олжу, яка на ліву ногу накульгує, а на праву спотикається.
Клапоть газети, в якій вміщено цю буржуазну пропаганду, випурхнув од Вівді Оберемок. До нього потягнулись десятки рук, вп’ялись десятки очей. І хоча ніхто з присутніх в автобусі пасажирів не знав жодної іноземної мови, повідомлення про викрадення Хоми Прищепи прочитано за якусь хвилину-другу.
І ще не встиг той злощасний автобус із Вівдею Оберемок та клаптем чи то "Мессаджеро", чи то "Оррор", чи то "Нью-Йорк таймс" дістатись до Яблунівки, як село вже знало новину. А найчудніше те, що останньою з яблунівського люду про зникнення Хоми довідався не хто-небудь, а його рідна жінка Мартоха. Вона, бачте, гадала, що чоловік подався на ферму, себто на корівник, а там і затримався коло худоби. Авжеж, затримався коло худоби, адже Хома який? Він такий, що де його руки й охота — там скора робота, адже він заробить кревно — і з’їсть певно, адже його навіть маленька праця краща за його ж таки велике безділля.
Мартоха — похмура, мов туга, й зла, наче вона з пекла родом,— стояла на зупинці біля сільського промтоварного магазину й чекала на автобус.
— Хіба наші вороги не понаписують усякої брехні? — на всі заставки лаяла буржуазну пропаганду.— Вони які за морями та океанами? Брешуть та й дивляться, навіть очей не заплющують. Хома біля скотини в колгоспі, зовсім не вкрадений! Бачте, вороги киселем млинці помазали, а на паркані сушити почепили. Ані ладу, ані складу немає в таких плітках. Ой, не інакше, як тут видно руку Одарки Дармограїхи, вона таку брехню аж за океан покотила, немов перекотиполе. Авжеж, бо тепер у спекулянтки й пройдисвітки ні Хоми, ні телиці, а в мене і Хома, і корова! Не повірю, поки сама ту друковану всесвітню брехню в руках не потримаю.
Коли підкотив автобус, коли на яблунівську землю ступила Вівдя Оберемок, то Мартоха кинулась до самогонниці, наче вогонь до сухої соломи. Вихопила клапоть "Мессаджеро" чи "Оррор", уп’ялась очима-беркутами в італійські чи французькі фрази (як бачите, всі яблунівські молодиці добре знаються на іноземних мовах, хоча ніколи й не вивчали їх). Пробігши поглядом повідомлення за якийсь коротенький мент, вона зблідла, як полотно, котре всю весну і все літо вимочували у воді та висушували на осонні в лузі.
— А в сьогоднішніх наших газетах спростування іще не було? — спитала язиком, який раптом став у роті твердий, наче осиковий кілок.— У кого є наша районна газета? Я всі справжні новини довідуюся з нашої районної газети. Вона й про силос пише і про гній чистісіньку правду. То вона сущу правду напише про мого Хому. А в них...— і Мартоха труснула клаптем газети,— стільки правди, як у кози хвоста.
Тут саме навинувся листоноша Федір Горбатюк і, переймаючись щирим розпачем Мартохи, як своїм горем, винувато сказав, що в центральних газетах спростування про викрадення Хоми Прищепи сьогодні не друкувалось, мабуть, появиться завтра. А районна газета, яка завжди друкує саму правду (і про гній, і про силос, і про атеїзм, і про погоду на завтра) зі злободенною інформацією запізнюється майже на тиждень: то, либонь, матеріал про Хому слід чекати на її сторінках не раніше наступної суботи. Хоч круть, хоч верть, а таки виходить, що в Лондоні чи Парижі не тільки оперативніші кореспонденти, а й новини з Яблунівки летять туди в десять разів швидше, ніж до району.
— А хто б міг викрасти Хому? — підступала самогонниця до Мартохи так, як курка підступає до кицьки, бажаючи дзьобнути в тім’я і водночас побоюючись.
— Хіба в твоїй брехливій газеті не сказано?
— Фотографія така, що трудно втямити. Тягнуть до машини два гевали, а хто ці гевали — й міліція, либонь, не знає.
Мартоха мовчала, наче одбігла свого язика за тридев’ять Земель, а потім як заголосить:
— Але ж на обід ниньки додому не приходив, то, може, й справді?.. Може, й справді оті, що спідтишка мішки рвуть, що вкусять і меду дадуть, та й викрали? Позичала колись Хому свого за телицю на півроку, то тепер задурно поцупили! Ой народ який — знишка та стишка купили мого Хому за три огляди.
— Може, Мартохо, тепер стануть вимагати з вас викуп за Хому,— гомонів люд на автобусній зупинці.— Авжеж, водиться так по чужих світах. Украдуть гангстери дитину, а з батьків мільйони доларів доять. От, може, й на Хомі сподіваються руки нагріти.
— Як же вони руки нагріють на Хомі? — бідкалась рідна жінка Мартоха, здіймаючи руки до неба.— Хіба ми на тому романі зиск мали?