— Мартохо, згадай, що ні люльку, ні тебе я ніколи й нікому не позичав.
— А таки не позичав,— знітилась Мартоха, згадавши, як сама позичала Хому за телицю.
— Бо не тільки від людей знаю, що віддаси жінку — й сам мусиш свистіти в сопілку.
— Тобі вже, либонь, бачиться, що я клячусь — і то не віддаєш! — утішилась Мартоха.
— Значить, і за морем не захочу, щоб там на злість якійсь жінці та було мене бито.
— Бо ти, Хомонько, знаєш, що шафрану не перетреш, а Мартоху не перепреш.
— Еге ж, Мартохо, ти й кам’яну гору пересічеш, а я не гора — тільки Хома. Значить, не старий ти для мене чобіт, а завжди новий, якому і зносу немає.
— А це, Хомонько, не така правда, як у рові вовк із— дох?
— А хіба на моїй правді пальці знати? А хіба я передом січу, а зад волочу? — грізно, мов Ілля-пророк, запитував Хома.— Отож-бо й воно, Мартохо, що правду кажу, а брехнею хліба не їсти!.. А про постамент говориш...— Хома лише на коротку часинку замислився, наче якесь не зовсім старанно вим’яте слово доминав до кінця.— Хай порожній постоїть...
— Але ж, Хомонько, святе місце ніколи не буває порожнє,— нагадала жінка чомусь пошепки.
— То хай сідає кожен, кому заманеться! — великодушно кинув Хома, вельми гордий собою.
— Кому заманеться? Отак із вулиці? Яке брело, таке й забрело? Волоцюги й гультіпаки?
— А чому б і ні! — великодушно сміявся Хома, радий зі своєї широти душевної.
— Але ж колгосп ставив постамент не якимось лобурям чи проїжджій шоферні, не п’яницям чи яблунівським джигунам, а тобі, заслуженому. Й навіть пам’ятник обіцяли!
— Нині поставили мені, а завтра, дивись, можуть іншому віддати, правда?
— Віддані, кажеш? Звісно, можуть,— зітхнула.— Та поки надумаються віддати, насидишся, Хомонько, вволю, а мені від людей теж якась повага за той постамент.
І в її очах стало інші на три штихи; й лице її в усмішечку вирядилось, як телятко в мішку; і брівки її стрибнули туди-сюди, мов двоє поросяток, що рівнялись до лошаток, але ж не змогли дорівнятись, бо шерсть не така. І, може, Хомі задля цієї нагоди теж можна було запишатись, мов кошеняті в попелі, та не запишався, бо неспроста ж думні думи варились у голові, як раки в казані.
— А слава моя, Мартохо, вже нехай тут у Яблунівці без мене поіндичиться й поприщиться.
— Як то слава поіндичиться без тебе? А коли хтось привласнить, що потім не відбереш?
— Як без мене? А так: я там, а вона тут. Нехай вона поверх дерев ходить, хай через голови плює і кривим оком ні на кого в колгоспі не погляне. Хай моя слава тут без мене заверне собі ніс, хай гне кирпу, хай хвоста розпускає. І хай навіть думає, що вона одна сорока білобока.
— Ой, Хомонько, це ж вона так розбеститься без тебе, так розволочиться!
— І що — хай від неї відпочину, а вона від мене передихне. Хай іде до Будинку культури й несе свою голову, як гуска. А здибається з директором школи Кастальським, то хай покиває головою, наче кобила в спасівку. А побачить голову колгоспу Дима, хай дметься, як жаба проти вола.
— Вкрадуть,— жахалась жінка,— й проциндрять. Чужі люди твою славу в буфеті проп’ють чи повезуть в Одесу й там на Привозі втридорога продадуть. Тоді вже ніколи не побачиш, як твоя слава величається, наче сучка в човні. Ще не пізно тобі, Хомо, схаменутись і передумати.
— Передумати? Багато я думав, щоб передумувати. Болить мені доля тих в Америці, що у великому судні та на самому дні. Чом не поїхати? Щоб не сказали, що я лиш до себе горну, що я свою славу взяв — та й прав, що моя слава лиш собі править.
— Ось у Великому Вербчому, або в Сухолужжі, або в Чудвах...
— Та годі я Чудвами! — гримнув Хома. Й Мартоха не впізнала свого чоловіка. Отож був досі грибок маслючок, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а тут... А тут роздало його вшир, підняло вгору, в очі налляло вогню, на губи поклало справедливий гнів. І знову гримнув Хома:—То камінь сам собі належить чи пеньок. А вже навіть трансформаторна будка собі не належить. А я, Мартохо, належу людству й часові, то яке маю право ховатись?
— Коли ж тебе, Хомо, в дорогу збирати — до того Білого дому?
— Поволеньки збирай, а збереш — от і поїду,— мовив Хома, беручись за ложку й сьорбаючи страву.
А Мартоха хоч іще й нівроку жінка, та стала мінятись хутко від переживань. Пожаліснішали в неї очі, наче їм у світ за очі; а бровенята її скидались на тих двох настраханих зайчиків, які мимоволі біжать понад озерами її очей, бо літати в них немає чим. А в погляді всяких думок налилось — хай і вороги, видко, таких думок не знають безнадійних. Зітхнула Мартоха — й зітхання її здалося схожим на сухий пісок, із якого бича не вкрутиш.
Ой, Америко, Америко, хоч сядь та й руки склади, хоч сядь та плач, хоч стань та реви!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
де мовиться про появу у Яблунівці робота Васі, який має замінити Хому на тваринницькій фермі, наводяться зразки його науково-технічних лайок, а також аргументованим дідівським способом доводиться його чоловіче достоїнство
Подеколи автор ловить себе на думці, що все-таки добився до Яблунівки з нечистими намірами. Відкидає цю думку, щоб згодом, дивися, знову зловити себе не на якійсь іншій думці, а таки на цій самій. І нечисті наміри — не просто в тому, щоб пожити в селі та ближче зійтися з Хомою, а насамперед у тому, щоб викрасти найсвіжіші факти з його життя, попаразитувати на його почуттях і думаннях, як капустяна тля паразитує на капустяному листку, і вже згодом життя і діяння позиченого чоловіка показати перед читаючим загалом од свого імені. Наче Хомі руки відняло й він не годен узятися за перо, щоб із самобутнім іскрометним гумором, послуговуючись призмою свого магічного реалізму, самому розповісти про себе!
Почуваючись нишпіркою, підглядачем, котрий і через замкову щілину не посоромиться зазирнути, почуваючись злодієм, котрий здатен поцупити все, що легко лежить (а факти з життя Хоми Прищепи вже так, здається, легко лежать, що кожен безкарно може зазіхнути на них!), автор усе ж таки почувається нишпіркою, підглядачем і злодієм особливого, так би мовити, сорту. Привласнюючи, він прагне привласненим багатством поділитися з усіма і в цьому бачить свій вроджений, а згодом і розвиненні! альтруїзм. Тобто він не ховає Хому за лаштунками сцени, а, навпаки, виводить старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок" на авансцену історії і що при цьому не забуває себе, то вже даруйте цю слабкість, характерну чи не всім. Інакше б ця розповідь подеколи не скидалась на медаль, де обидві сторони — лицьові: на одній лицьовій стороні — Хома, на другій — автор!