Втіш ти її старість.
Сергій (лагідніше). Та я розумію, тат...
Тато. Ну, от і...
Сергій. Але, бачиш... Утішу я бабусину старість, тоді твої середні роки, мамині, тоді ваш похилий вік, вашу старість, і з чим же я до своєї старості підійду?
Т а т о. От дивак! Він про свою старість думає!
Сергій. Так... Та ні. А де бабуся?
Т а т о. Не знаю. До сусідки, певно, пішла.
Сергій. Тату, а ти хороша людина?
Тато. М-м-м... Сподіваюсь. У кожнім разі, таким мене вважають на роботі.
Сергій. Так, я знаю. Мало хто якими нас вважає!
Т а т о. А ти що, сумніваєшся?
С с р г і й. Та ні, але... Я ж знаю тебе всього сімнадцять років і... Звісно, батьки — вони завжди найкращі, і якби мені хтось сказав... навіть натякнув, я тому просто в морду затопив би. Але все ж — можеш ти назвати себе чесною людиною?
Тато. Думаю, так. Принаймні тобі не доведеться за мене червоніти
С е р г і й. А я, тат?
Т а т о. Чи чесний ти?
Сергій. Так..
Тато. Ну, я не знаю, певна річ, як слід було б батькові, усіх нюансів твого життя, а надто за останніх два-три роки. Адже у вас свої секрети від батьків, своя, так би мовити, зона, куди старших ви не впускаєте, і ми з матір'ю не дуже до цього й прагнули, поважаючи твою... індивідуальність... Але я певен, мені хочеться вірити: ти не замішаний ні в чому... Тобто про це й мови не може бути. Так, ти хороший, чесний хлопець. Ти завжди був хорошим сином, і ми жили у злагоді, га? Ти сам, пам'ятаю, казав мені, що деякі хлопці з вашого класу навіть заздрять твоїм стосункам з батьками.
Сергій. Так.
Т а т о. І ти, здається, нічого від нас не приховував?
Сергій. Н-ні...
Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого... Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла людина, відповідаєш за свої вчинки...
Сергій. Так.
Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пишатися.
С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!
Т а т о. А що, є інші думки?
Сергій. Так. Тато. Чиї ж?
Сергій. Моя думка.
Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила...
Сергій. Тут не самокритика. Інше.
Т а т о. А саме?
Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і смішною. Не знаю, можливо, я справді кретин... Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на виднокраї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає — це омана, галюцинація; ще крок — і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'являються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил — надто спокусливий цей далекий вогник, позірний символ тепла й злагоди.
Тато. Е-е, та тобі писати треба. От уже не сподівався.
Сергій. Так. Я й пишу. Твори. На п'ятірки. А потім ходжу й коми виправляю.
Тато (сердито). Знову!
Сергій. Так, знову, бо медалі цієї вашої я не хочу!
Тато. Ти!.. Ти уявляєш, що кажеш? Уся школа поставлена догори дригом, щоб ти отримав медаль, вчителі стараються, Клавдія Миколаївна дзвонить, а він, бачите, не хоче! Іди негайно сідай за фізику — щоб узавтра була мені п'ятірка.
С е р г і й. А от не піду!
Тато. Хлопчисько! Шмаркач! Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Серьожо! Сергійку! Ну що з тобою? Та зрозумій ти...
С е р г і й. Та зрозумій ти! Адже я теж хочу, щоб ви мною пишалися, а так...
Тато. Що — так? Що — так? От матимеш дітей, тоді ти збагнеш, тоді ти все збагнеш. Коли ти готовий до них небо прихилити, а вони тобі — ніж у серце. Та досить! Досить терпіння моє випробовувати, що ти за людина така. Я у латаних-перелатаних штанях і з обідраними в кров руками увійшов в аудиторію, а перед тобою відчиняються усі двері — ворухни лише пальцем. Іди зараз же...
С е р г і й. Не піду!
Т а т о. Не підеш?
С е р г і й. Не потрібна мені ваша брехлива медаль.
Тато. Замовкни! (Дає йому ляпаса і сам лякається.)
Важка пауза.
Сергій (поволі). Ах, так? Ну, ти ще пошкодуєш! Ви ще пошкодуєте! Ти!.. Ти!.. (Вибігає з кімнати.) Т а т о (з болем). Серьожо! Серьожо!
Грюкають вхідні двері.
Серьожо... (Сідає на краєчок дивана, обхопивши голову руками.)
Темрява.
Тато замислено ходить по кімнаті. На відкидній кришці бару пляшка, чарка.
Заходить Мама.
Мама. Здрастуй, Колю.
Тато мовчки киває у відповідь.
Ти не в гуморі? У тебе неприємності? Чи не на мене ти сердишся? Я до кравчині забігла після роботи.
Тато. Ні, не на тебе. В мене була розмова з Сергієм. Він звідкись узнав про цю нашу авантюру.
Мама (одразу розуміє, про що мова. Вороже). Яку авантюру?
Т а т о. З медаллю. Ми завелись, я його вдарив...
Мама. Та-ак... Знайшов метод. "Ушинський".
Т а т о. І мені здається, завтра він хоче завалити іспит. Ну, не завалити, а хоче сам себе зрізати: на три, на чотири — яка різниця! Він не хоче медалі.
Мама. Боже мій! А де він? (Кидається в кімнату сина.)
Тато. Він пішов. (Похмуро жартує.) Сподіваюсь, не назавжди.
М а м а. Як пішов? Куди пішов?
Тато. Звідки я знаю. Вони що, кажуть, куди вони йдуть?
Мама. Боже мій! Що ж це буде? Завтра останній іспит, і саме тепер тобі треба було його вдарити. Це твоя вічна нестриманість, це невміння гримати себе в руках. Я знала, що коли-небудь воно чим-небудь скінчиться. Ще коли я з тобою зустрічалась. Я звернула увагу, який жахливий у тебе характер. Ще тоді я замислювалась, чи варто мені виходити за тебе заміж. І саме через твій нестерпний характер. Ти був такий похмурий, понурий, дратівливий...
Тато. Однак вагалася ти недовго.
М а м а. В мене були на те свої причини.
Тато (нестримано). Які ще причини? У мене були гроші? Я був заввідділом, як тепер? У мене була машина? Які в тебе були свої причини?
М а м а. Я тебе кохала.
Тато (спохвачується). А, ну так. Звісно. Пробач.
М а м а. Я народилася в евакуації, важких часів майже не пам'ятаю. Пам'ятаю День Перемоги — всі плакали, і я, дурненька, плакала, бо думала — скоїлась біда, а то був найсвітліший день у нашому житті. У мене був тато... А ти з мамою у війну лишився тут, і коли ти розповідав мені, як ночами крав буряки, а по полю стріляли з автоматів німці і пускали ракети — просто так, я теж плакала... Навіть коли з тобою познайомилась, ти був іще такий виснажений, з такою тугою у напівголодних очах, і я думала: "Боже мій! Що я можу зробити, щоб він забув, назавжди забув ті прокляті роки?" А потім з'явився Сергійко. Такий маленький, рожевенький... Ми вже тоді жили добре... І ти простоював над ним цілі години і дивився, як він спить. І я пишалася тобою. Ти так для нас старався. І працював, і вчився. А потім стало зовсім добре.