— Так, — підтакнув я, плентаючись позаду й відчуваючи, що мої правдиві пояснення будуть недоречними.
— А ти її часом не дражнив? — підозріло поглянув на мене.
— Ні, що ви. Ніколи, — відказав я. Хвиля образи знов підступила до грудей, бо це таки була правда.
Ми дійшли до лужка, і парубок звернув з дороги, щоби встромити кілок у землю, а я пішов далі, до річки: на мене там давно чекали.
Хлопцям я нічого не розповів про свою пригоду, та коли ми вже повертатися назад і я знов побачив брудний куций хвіст і знайомі роги, які вже не викликати в мене такого жалю, як іще голину тому, то застрибав на одній нозі й вигукнув: "Манька! Ме-е-е!" Манька ліниво поглянула на мене й, удавши, що не впізнала, так само ліниво одвернулась.
Я засміявсь, але все ж не так вдоволено й весело, як мав би після зазнаної від неї кривди. Тепер я був певен, що кіз тримають на кілочках не для того, щоб вони не тікали, а щоб не нападали на людей.
А надто таких кіз — досвідчених, підступних і хижих.