— Агов, у чому справа?
— Якась плутанина, — відповіла машина. — Однак, — продовжувала вона зміцнілим голосом, — надзвичайна природа симптомів не може загнати в глухий кут кваліфіковану терапевтичну машину. Кожен симптом, хоч який він вигадливий, є всього лише сигналом, ознакою внутрішньої невідповідності. А всі симптоми можна пояснити на основі загальноприйнятої і доведеної теорії. Оскільки теорія ефективна, симптоми повинні з нею узгоджуватися. Будемо виходити з цієї передумови.
— А ви впевнені, що робите те, що потрібно? — запитав Кесвел, у якого вже замакітрилась голова.
Блиснувши індикатором, машина відрізала:
— Сучасна механотерапія — точна наука, що не допускає будь-яких значних помилок. Почнемо зі словесних асоціацій.
— Та вже нехай, — сказав Кесвел.
— Житло?
— Будинок.
— Собака?
— Кішка.
— Фліфл?
Кесвел загаявся, намагаючись збагнути. Чимось це слово нагадувало марсіанське, але могло бути й венеріанським або...
— Фліфл? — повторив Регенератор.
— Марфуш, — зімпровізував Кесвел.
— Голосний?
— Солодкий.
— Зелений?
— Мама.
— Тханагойес?
— Патаматонга.
— Аррідес?
— Нексотесмодрастика.
— Чтиспохельгноптецес?
— Рагамару латасентрикпропатрія! — вигукнув Кесвел. Це був набір звуків, яким можна пишатися. Людина середніх здібностей не змогла б їх вимовити.
— Гм..., — сказав Регенератор. — Закономірності збігаються. Так і повинно бути.
— Які закономірності?
— У вас, — повідомила йому машина, — класичний випадок фім-манії, ускладненої сильною дварк-схильністю.
— Невже? Мені здавалося, що в мене манія вбивства.
— Цей термін не має змісту, — суворо сказала машина. — Тому я відкидаю його як безглуздий набір звуків. Тепер врахуйте: фім-манія зовсім нормальна. Будь-коли цього не забувайте. Правда, у ранньому віці вона звичайно поступається місцем ховендиш-відразі. Індивідууми, що не володіють цією природною реакцією на зовнішнє середовище...
— Я не зовсім розумію те, що ви говорите, — зізнався Кесвел.
— Прошу вас, сер, давайте відразу домовимося. Ви — пацієнт. Я механотерапевт. Ви звернулися до мене, щоб вилікуватися від недуги. Однак ви не можете розраховувати на допомогу, якщо самі не будете докладати відповідних зусиль.
— Добре, — сказав Кесвел. — Я спробую.
Дотепер він насолоджувався відчуттям власної переваги. Все, що говорила машина, здавалося кумедним. Мабуть, він навіть міг би вказати механотерапевту на деякі його неточності.
Тепер же відчуття благополуччя звітрилося, вже вкотре, й Кесвел відчув себе самотнім, жахливо самотнім і загубленим, рабом своїх бажань, який шукає хоча б трохи тиші й спокою.
Він витерпить що завгодно, аби знову віднайти рівновагу. Суворо нагадав він собі, що не має права критикувати механотерапевта. Ці машини знають свою справу, у них величезний досвід. Він буде намагатися, хоч яким би безглуздим здавався йому, дилетантові, цей спосіб лікування.
Одне ясно, подумав Кесвел, похмуро вкладаючись на кушетку, механотерапія набагато складніша, ніж він припускав.
Пошуки зниклого покупця були недовгими й безрезультатними. Його не було на багатолюдних вулицях Нью-Йорку, й ніхто пам'ятав рудого чоловічка зі збудженими очима, що тяг на собі чорну терапевтичну машину.
Таке видовище було занадто звичайним.
Незабаром після термінового телефонного виклику з'явилися четверо поліцейських на чолі зі стривоженим молодим лейтенантом — детективом на прізвище Сміт.
Ледь Сміт устиг запитати: "А чому ви не вдозвілилися повісити ярлики на товари?" — як його перервали.
Відіпхнувши поліцейського, що стояв посеред дверей, у кімнату увійшов чоловік. Він був високим, кутастим і некрасивим, із глибоко запалими блідо-голубими очима. М'ятий і нечищений костюм висів на ньому, як гофроване залізо.
— Що вам потрібно? — запитав лейтенант Сміт.
Некрасивий чоловік відігнув лацкан піджака і показав блискучий срібний значок.
— Я Джон Рет з відділу безпеки "Дженерал моторс".
— А... винен, сер, — сказав лейтенант Сміт, віддаючи честь. — Я не думав, що ви так швидко прибудете на місце.
Рет видав невизначений звук.
— Ви перевірили відбитки пальців, лейтенант? Покупець міг доторкнутися до іншої терапевтичної машини.
— Я зараз же за це візьмуся, сер, — сказав Сміт. Нечасто траплялося, щоб оперативний працівник "Дженерал моторс", "Дженерал електрик" або "ІБМ" прибував для особистого розслідування на місце. Якщо дільничний поліцейський виявить моторність, то його можуть перевести в Індустріальну Поліцію...
Рет повернувся до Фолансбі й Хескінса й оглянув їх пронизуючим поглядом, безособовим, як промінь радару.
— Викладайте все по черзі, — сказав він, виймаючи з безформної кишені записну книжку й олівець.
Він слухав розповідь у лиховісному мовчанні. Нарешті різко закрив записну книжку, всунув її на місце в кишеню і сказав:
— Терапевтичні машини потрібно оберігати, як святиню. Дати покупцеві не ту машину — означає не виправдати виявлену вам довіру, порушити Громадські Інтереси й очорнити добру репутацію Компанії.
Керуючий згоджуючись закивав, люто дивлячись на нещасного продавця.
— Марсіанський варіант машини, — продовжував Рет, — узагалі не повинен був знаходитися на вітрині.
— Я поясню, як це трапилося, — поспішно сказав Фолансбі. — Нам потрібна була демонстраційна модель, і я написав у Компанію лист із проханням...
— Це, — безжалісно перебив його Рет, — може бути розцінено як груба й злочинна недбалість.
Керуючий і продавець обмінялися зляканими поглядами. Вони згадали про виправну колонію "Дженерал моторс" біля Детройту, де порушники законів Компанії існували у похмурій тиші, займаючись монотонним кресленням мікросхем для кишенькових телевізійних приймачів.
— Правда, це поза моєю компетенцією, — сказав Рет. Він звернув свій похмурий погляд на Хескінса: — Ви впевнені, що покупець не назвав свого імені?
— Ні, сер. Тобто так, я в цьому впевнений, — відповів Хескінс деренчливим голосом.
— Чи згадував він взагалі які-небудь імена?
Хескінс закрив обличчя руками. Потім підкинув голову і з жаром вимовив:
— Так! Він хотів когось убити! Свого друга!
— Кого? — перепитав Рет з льодовим спокоєм.
— Прізвище його друга... дайте мені подумати... Магнетон! Згадав! Магнетон! Або Морісон? О боже...