Вадим говорив, —як співав.
Лукія мовчки слухала, очі її зоставалися далекі й холодні.
— І не тільки я вчитйму вас, а й Жанна... Жанно! — обернувшись до "Жигулів", на яких приїхав, голосно покликав: — Ходи-но познайомишся!
З салатового кольору машини, що стояла за ворітьми, зграбно вибралася струнка, зодягнена в вишневі вельветові штани молода блондинка з густо підмальованими бровами та віями над синіми, по-дитячому беззахисними очима.
— Твоя жінка? — поспитала Лукія.
— Ну, так уже відразу й жінка! — засміявся Вадим.— Але ваша вчителька. Ми з Жанною вдвох учитимемо вас мови. Правда, Жанно?
— Так, так,— слухняно відповіла блондинка, й навіть щось сором’язливе майнуло в ї! безмежно розплющених очах.
Вадим поклав одну руку Жанні на плече, дівчина притулилася до нього, пускаючи бешкетливих бісиків із глибини зіниць.
— Вона ж дівчина! — чи то здивовано, чи то осудливо озвалася Лукія.
— Та яка вона дівчина? — засміявся Вадим, іще міцніше пригортаючи Жанну, та раптом схаменувся, згадавши, з ким розмовляють.— Авжеж, дівчина, дівчина! А дівчиною бути в наш час гріх чи не гріх? Охо-хо-хо, гріх бути дівчиною!.. Але давайте вчитися мови...
Вдавано постатечнішавши, він тицьнув пальцем угору:
— Небо!
І запитливо подивився на бабу Лукію, чи розуміє, чи запам’ятовує.
— Земля.
Тицьнув собі під ноги, не зводячи з баби Лукії допитливого погляду.
— Село!
И повів рукою, показуючи на Заливанщину, що розляглась ген-ген удалину.
— Поле!
И показав на поле, що видніло неподалік за болотом, яке облягало белебень, на якому сіріла стара присадиста бабина хата.
— А тепер і ти повчи бабу говорити,— звернувся до Жан-ни, що горнулась до нього.
Жанна розгубливо оглянулася довкола — й сказала не зовсім упевнено:
— Курка...
Вона показала на півня, що стояв на порозі хліва.
— Яблуня...
Вона показала на грубий та облущений стовбур вишні, від якої вже не гілля, а штурпаки сухі позоставались.
А що стара Лукія, слухаючи їх, мовчала, то Жанна з Ва" димом оторопіло переглянулися: може, не тільки не розмовляє і не пам’ятає, а й не чує?
І раптом запавутинене безліччю борозенок шкарубке Лу-кіїне обличчя скривилося, губи її плюсклі затремтіли, вицві-лі очі бризнули слізьми. Спершу слізьми скупими та прозорими, якимись несправжніми, далі сльози поряснішали, стали справжніми, й Вадим із Жанною розгубились, бо на бабин плач зовсім не сподівались.
— Чого ви мене мордуєте, діти?
— Ми?..— затнувся Вадим.
— Я?..— затнулась і Жанна.
—• Йдіть собі, діти, йдіть... Не мордуйте мене й себе не мордуйте... Чи у вас мало своєї біди, що ви прийшли бавитися з бабиною бідою?
— Та я ж для вас! — нагороїжився Вадим...
— Моя мука — це моя мука, а я скупа на свою муку, не хочу вділити вам, так що простіть стару й немудру.
Вадим і Жанна, либонь, не розуміли того бабиного казання ще дужче, ніж раніше не зрозуміли б її мовчання.
— То ми підемо.
— З богом, діти.
Лукія витерла рукавом сльози на очах і проводжала їх до воріт такою сутінковою печаллю в погляді, наче за тією сутінковою печаллю крилися ще ревніші сльози. Машина рвучко рушила, аж урізнобіч полетів спориш, вирваний із землі рубчастими скатами на колесах. А Лукія стояла біля скособоче-ного хлівця, критого рудими витіпаними сніпками, немов очікувала на щось негадане...
Македон Хрущ намислив зламати стару-престару шопу, яка вже не відала, на який бік хилитись і на який бік падати. І сокиру-колуна приготував, поклавши під грушею-дичкою, що чорною хмарою супилася над шопою. Біля сокири поклав і залізного багра з дубовим держаком, цей багор зберігся таки в запавутиненій шопі, колись у давнину без нього не обходилося в господарстві, не те що тепер. І лома поклав поряд, бо й лом знадобиться. Добрячий шмат линви знайшовся в шопі, линва лягла біля сокири-колуна, багра та лома.
Здавалося б, засукай рукава — і приступай до діла.
Та якась чудна хіть-сверблячка знову погнала Македона Хруща до темної шопи, в куряву та в павутиння, в тлумовись-ко таких запліснявілих запахів, що в теперішньому житті й не здибаєш їх ніде. Рука нишпорила по стінах та по долівці, по кутках, натрапляючи на якесь поточене іржею залізяччя, на струхлявілі від часу халявки від чобіт чи на потрощений жорновий камінь, на здухвини-ребра негодящої віялки чи на зотліле порохно ятера. Наче не так рука шукала й тягнулась до всього того непотребу, як його душа захланна, котрій було шкода чи розпрощатися, чи назавжди забути, що колись було його життям, чи життям братів, чи життям батька та діда.
Наковтавшись куряви та павутиння, крякнувши досадливо, Македон Хрущ виборсався з шопи на світ білий, котрий першої миті засліпив щедрим сонцем, аж він долонею затулився. А віднявши долоню від очей, почовгав до груші, .підняв із землі важкуватого залізного багра. Тримаючи обома руками, підступив до шопи ближче, приміряючи, де б найкраще зачепитися гаком, щоб смикнути.
Йому ще здавалося, що варто смикнути, наче колись у молодості, і шопа не встоїть перед його завзяттям і силою.
Уже заніс багра вгору, вже залізний гак вчепився за лату, але несподівано від самого доторку багра спорохнявіла, трухла лата вмить розпалася, війнувши хмарою сірого порохна.
И лише тоді краєчком ока Македон Хрущ запримітив, що за його спиною, у вулиці, хтось стоїть. Сердито обернувся — і впізнав німу Лукію, що тримала в мішечку на плечах нарвану для кролів пашу. Чутка, що прокотилася по Заливанщині, вже докотилась і до його вух, що до німої Лукії повернулася мова.
Чого вона зупинилась біля його обійстя і стоїть?
Подивившись зачудовано на Лукію й недорікувато постоявши з багром напереваги, він круто розвернувся, намагаючись гаком зачепити за провислу на шопі крокву, але кроква була така слабка, а замах такий сильний, що він раптом із багром аж на коліна став, мало не звалившись на спориш.
Лукія з мішком на плечах стояла у вулиці й дивилася крізь віття вишень.
Македон Хрущ залишив багор на землі, а сам незграбно почалапав на край обійстя до похмурої, закутаної в темне, мовчазної Лукії.
Скільки пам’ятає, завжди проходив мимо неї так, наче біля дерева, чи біля криниці, чи біля придорожнього каменя. Гляне чи й не гляне, а що вже змовчить — неодмінно, бо хто ж озивається до дерева, до криниці, до каменя! Згадував про неї лише тоді, коли зустрічав, дивуючись, що вона ще живе на світі, й одразу ж забував. Не важило навіть те, що її син Степан усі останні роки головував у їхній Заливанщині. О, Степан, о, його жінка — вчителька, о, його син — районний міліціонер Вадим та інші діти — в усіх у селі були на язиці, а живої матері, вічно мовчазної Лукії, що сновигала темною тінню, начеб і не було, бо тінь є тінь.