П е т р о. У вашій хаті.
Марко. Зараз рушаймо туди. Треба . переглянути списки. І викреслити зразу непідходящих. Треба показати й довести, що не всіх ми приймаємо, що декого ми довіку не приймем. Обов'язково! . : .
П е т р о. То кого ж ми викреслимо, коли непідходящих нема: ваші, Пархімча, Ільченко, червоні партизани, удовиці... Один ще Христан Потремай не хоче та дід Неведик. Думаю, що коли приймемо всіх, то впишуться й вони.
Марко. По дорозі обміркуємо! Знайдемо!)Гайда!
Петро (до Оксани). Кого?
Раптом увійшов Д м и і р и к. Рвучко підійшов до Марка:
— Я йрийшов, щоб... Я маю вам про щось сказати. Про таке, щЬ в'бки навряд чи сказали б... Ніколи не сказали б, якби їаке з ними трапилось, з їхніми батьками, а от я скажу!.. (Аж задихнувся). От!..
Ма'рко. Будь ласка.
Д мит р и к (хапаючи повітря). Скажу!.. От ви з центру, то я-коГ'я справді ідеології, зрозумієте, коли я скажу, що мій батько в сю ніч заховав золоті гроші, перСні тощо. Я ніколи не знав, що у нас, тобто в нього, є золото і що він ховає, а сьогодні вночі підгледів. Як повернулися од вас та лягли, він, чую, каже мамі, що тепер ті гроші небезйечно вдома ховати, треба в Мотрони... А я подумав, які' >к гроші? Коли бачу, мама засвітила світло,— золоті Вій поніс їх до вас, себто до Мотрони... А я за ним назирці, лишком, і бачив, де вони ховали... У вікно бачив...! Я ще вночі хотів вам про це сказати, та вас довго вдбма не було. Страшно зоряно було. Потім побіг додому, чи'Ие ховають ще чого. От вона (на Надійку) казала,' ІцсНЬї мене не така ідеологія, а тепер хай бачить... Я всю ніч не спав, і зараз не хочеться...
Марко. Так. Гаразд. Ми тепер знатимем. Тільки не треба1 ткк Хвилюватися. І поспати треба. Хоч я теж цю ніч Йе>;сгікв.' (З гіркістю). Бо, бач, у нашій хаті як: і колективізують, і золото ховають... У нашій хаті... (до Петра). Так виходить, що є кого з списків викреслити, га?
П е т р о. Та й я йому віри не йняв. Думав лише, що як родні
Марко. А може, всю хату доведеться? Мою хату? (До Набійки). Ну а ти тепер що скажеш?
Надійка. Я послі скажу...
Мар,кр (угадуючи її думки). Гм... Може, й так, а може... (Приспівав сміючись, запитливо).
Женитися не пора, Ще дівчина молода... Га?.. (Рвучко). Ну що ж? Ходімо, товариші! Гайда!
Дмитрик. Підождіть! Як же це так?.. Я про таке сказав, я довів, я... показав, а ви й нічого. І не розпитуєте, на послі відкладаєте... (До Надійки). Коли у вас комсомольські збори? Я хочу на зборах про це сказати... Я скажу!.. Я не побоюся сказати!..
Марко. Гаразд, Дмитрику, гаразд! Скажеш на зборах, розпитаємось і обговоримо, а зараз нам треба йти... Негайно треба!.. (До Надійки). То клич тепер, Надійко, Дмитрика! (Пішов).
За ним Оксана, Петро.
Н а д і й к а. Я теж з вами піду! (Спинившися, до Дмитрика). Підеш? Д м и т р и к. Піду! Н а д і й к а. І покажеш? Дмитри к. І покажу!
Пішли.
ІІІ
1
Викликавши у чулан чоловіка, Мотрона зачинила двері, щоб хто не підслухав та щоб менше заважали музика й танці. Занавісила віконця:
— Та ти справді надумав писатися? Никандер. Пишуться ж усі.
Мотрона. Не всі! Дід Неведик, а Христан який вже, та й той ще хитрує...
Никандер. То батьки ж наші пишуться. І мій, і твій.
Мотрона. А я не хочу, і ти не пишися!
Никандер. То ти хочеш, щоб і я з громади випав, а батькові блудним сином став, щоб поза кутками огинався, од брата очі ховав?.. Ні, вже годі! Все одно не забагатіємо! Чуєш?
За дверима вибухнула музика. Вигуки: "Пий, село! Гуляй, село!>
М о т р о н а. То ти хочеш, щоб я тобі блудною жоною стала? Щоб я пішла геть од тебе? Другого знайду, а в колгосп не піду! Чуєш?
Никандер. То куди ж іти? Ну куди, подумай? Жити своїм господарством, так, як батько, серединити, це вже не життя! Тісно, вузько, ногами грузнеш в землю, головою в стелю — нема тобі ходу і проходу. Краще вже в колгосп.
Мотрона. А коли забагатіємо?
Никандер. Не дадуть! Зажмеш із жменю тії землі, то ти вже кулак, зайвого карбованця вигониш — буржуй! Ще твої прибутки як грушки зелені, а тебе вже трусять, трусять... Ех, Мотроно! Вже багачкою до церкви в неділю не підеш, бо й церкву зачинять, неділю скасують, через село на тачанці не проїдеш, бо... Чуєш, пропивають вже село?
За дверима: "Пий, гуляй! Пропивай! Пропивай село!"
Не буде села! А в колгоспі не так вже й погано, кажуть. Та й сам я придивлявся до нашого, в гурті веселіше: і їдять смачніше, і роботи менше.
М о т р о н а. Ні! Краще вже в старці, ніж в колгосп під Оксанину руку, до тієї рогатої злиденихи, колишньої наймички. А нізащо в світі! Краще в халупині, та в своїй! Сонце зійде, у віконце гляне — моє сонце. Соняшник цвіте — мій соняшник. Чоловіка люблю — мій чоловік — коли хочу, тоді й поцілую. У колгоспі повставали, а я ще свого милую. Шкуриночка того хліба, та яка ж смачна!— своя! Бо хліб печу, як чоловіка люблю, дитину заснічую, як опару вчиняю... (Обняла його). Никандре! Не пишися! Не треба! Краще вже підем з села!
Никандер. Куди! Ну, куди!
Мотрона. У город! Бо там ще колгоспів нема. У город! У мене й грошей трохи є золотих. Батько одписав. Знайдемо куток. Чи в колгоспі кізяк місити, чи в городі в панчішках ходити, га? А губи ж у мене, то не треба підмальовувати. Ну, на ж! На! Цілуй! (Оповила).
IV
1
Тим часом за дверима в хаті відправлявся могорич. Імперіалістичні удовиці тягли пісню:
Ой село, село, Ой наше село... Пархімча (скомандував). Одставить песимізм! Це вам не панахида, а червоний могорич! А женщинам взагалі пора вже одвикнути од довгого волосся і довгих пісень!
Удовиця Н е ч а й. А в самого чуб який!
Пархімча. Це чуб партизанський, а не женський, з котрим прошу мене не сплутувати. Бо з цим чубом я ще на кадета ходив і всю контру воював. Атакою було рушимо, то чуби над нами, як дими димлять. Грецьку кавалерію, що на ослюках ішла, криком і чубами перелякали.
Гех, було колись! А тепер слово з предверія колективізації має трудовий селянин Іван Ількович Ільченко.
Ільченко. Я оце подумав: агітували нас Петро та Оксана, проте мало хто писався. А приїхав товариш Марко, повернувся словом, другим, одгукнувсь на це наш червоний партизан Семен Миколайович, і дивіться — ввесь народ на колективізацію, як бджола на цвіт летить, як комашня на світло. То пошли вам, доле, й далі нашим руководителям повної колективізації, багатої, як колосся на ниві, й тихої, як зоряне небо!