О пів на десяту, коли К. уже зібрався виходити, задзвонив телефон, Лені побажала йому доброго ранку й запитала, як він почувається. К. квапливо подякував, сказавши, що не може довго розмовляти, бо йому треба до собору.
– До собору? – перепитала Лені.
– Атож, до собору.
– Навіщо до собору? – здивувалася Лені. К. спробував їй стисло пояснити, але тільки-но заговорив, як Лені раптом сказала: – Вони цькують тебе. – Жалі через те, що його вже не викликають і не чекають, були К. нестерпні, тож він нашвидку попрощався і, вже вішаючи трубку, ще додав, звертаючись чи то до себе, чи то до далекої дівчини, що вже не чула його:
– Атож, вони цькують мене.
Розмова трохи затримала К., і він став боятись, що не встигне вчасно до собору. Він поїхав автомобілем, останньої миті ще згадав про альбом, подарувати який раніше не трапилось нагоди, і взяв його з собою. К. поклав альбом на коліна й нервово барабанив по ньому пальцями протягом усієї подорожі. Дощ трохи ущух, але надворі було мокро, холодно й темно, в соборі навряд чи пощастить щось роздивитись, зате К., довго постоявши на кам'яних плитах, застудиться ще дужче. Майдан перед собором був майже безлюдний, і К. пригадав, як іще малою дитиною він звернув увагу, що в будинках навколо цього вузького майдану майже в усіх вікнах опущені штори. Та як надворі така негода, то й дивуватись нема чого, що вікна закриті. Навіть у соборі, здавалось, нема людей, нікому, певне, не спадало на думку прийти сюди. К. проминув обидва бічні нефи і натрапив лише на стару жінку, що, закутавшись у теплу хустку, вклякла перед образом Богородиці й споглядала його. Згодом К. побачив ще й кульгавого служку, що зник у вмурованих у стіну дверях. К. прийшов точно на десяту годину, саме тоді, як він заходив, пробамкав годинник, проте італійця ще не було. К. знову подався до головного входу, якийсь час нерішуче постояв там, потім під дощем обійшов навколо собору, дивлячись, чи не чекає часом італієць коло якогось бічного входу. Він нікого не побачив. Може, директор не зрозумів, на яку треба прийти годину? Як того іноземця взагалі можна правильно зрозуміти? Хай там як, а К. однаково мусить почекати його принаймні півгодини. Відчувши втому, К. захотів сісти і знову зайшов до собору, знайшов на сходах якусь невелику, начебто схожу на килимок ганчірку, носаком черевика підсунув її до найближчої лави, тісніше загорнувся в плащ, підняв комір і сів. Щоб розвіятись, розгорнув альбом, погортав його трохи, але мусив закрити, було так темно, що він, піднявши очі, нічогісінько не міг роздивитись у бічному нефі.
Удалині на головному вівтарі блимав великий, складений зі свічок трикутник, і К. не міг до пуття сказати, чи бачив він його там раніше. Може, свічки щойно позапалювали. Церковні служки загалом проворні, і їх годі помітити. Випадково озирнувшись назад, К. побачив, як недалеко від нього теж горить свічка, поставлена на якійсь колоні. Хоч які гарні ті свічки, їх вочевидь було замало для освітлення ікон на вівтарі, більшість образів бічного вівтаря розпливались у сутіні, свічки скорше увиразнювали темряву. Італієць, не прийшовши до собору, вчинив водночас і неґречно, і дуже слушно, бо нічого б не побачив, довелося б задовольнятись лиш окремими фраґментами картин, що їх поступово висвітлюватиме електричний ліхтарик К. Аби пересвідчитись, чого тоді можна сподіватись, К. зайшов до найближчої бічної каплички, піднявся на кілька сходинок до низенького мармурового парапету і, перехилившись через нього, освітив ліхтариком ікону на вівтарі. Незгасна лампада, висячи перед іконою, заважала роздивитися подробиці. Перше, що почасти побачив, а почасти вгадав К., була висока постать лицаря в панцері, зображена скраю картини. Він спирався на меч, устромивши його в голу землю перед собою, тільки де-не-де видніли поодинокі травинки. Він, здається, пильно стежив за подіями, що відбувалися перед ним. Дивувало, що він стоїть і не підходить ближче. Можливо, він мав просто вартувати. К., що давно вже не бачив жодної картини, довго розглядав лицаря, дарма що мусив повсякчас блимати очима: зеленаве світло ліхтаря було йому нестерпне. Освітивши решту полотна, К. побачив традиційно зображене покладання Христа до могили, хоч картина була нова. К. заховав ліхтарика й повернувся на своє місце.
Певне, вже було марно чекати італійця, проте надворі вперіщив густий дощ, а оскільки в соборі всупереч сподіванням холод не дуже й дошкуляв, К. надумав поки що нікуди не йти. Неподалік від К. містилась велика церковна кафедра, на її маленькому круглому дашку напівлежали два невигадливі позолочені хрести, перетинаючись верхівками. Зовнішня поверхня балюстради й перехід до несучої колони були вкриті зеленим листяним орнаментом, серед нього подекуди траплялися то жваві, то супокійні постаті янголяток. К. став перед кафедрою і обдивився її з усіх боків, камінь усюди був бездоганно вирізьблений, глибоке темне тло поміж елементів орнаменту й за ними видавалось таким природним, що К. поклав руку на одну з таких заглибин і обережно обмацав камінь, про існування цієї кафедри він досі ще не знав. Випадково біля наступної лави К. помітив церковного служку, його бахматий одяг провисав чорними складками. Лівою рукою служка тримав дрібку нюхального тютюну й дивився на К. "Чого він від мене хоче? – думав К. – Невже я видаюся підозрілий? Може, йому треба дати на чай?" Служка, помітивши, що К. на нього дивиться, махнув правою рукою в якомусь невизначеному напрямі, між двома пальцями він тримав ще одну порцію тютюну. Його поведінка була навряд чи й зрозуміла, К. зачекав хвилинку, але церковний служка й далі щось показував йому рукою, а на додачу до цих рухів ще й кивав головою.
– Чого він хоче? – тихо запитав К., не зважуючись тут, у соборі, погукати його, потім витяг з кишені гаманця й переступив через наступну лаву, щоб підійти до служки. Той, проте, застережливо махнув рукою, стенув плечима й закульгав собі геть. Отакою квапливою, стрибучою ходою, як у цього кульгавого служки, К. у дитинстві намагався наслідувати їзду верхи. Старий здитинів, подумав К., його розуму вистачає лише на церковну службу. Оно він стоїть, як я стою, і пильнує, чи йтиму далі. K., сміючись, пройшов за старим усім бічним нефом майже до середини головного вівтаря, старий і далі щось показував, але К. зумисне не обертався, ті жести не мали жодної іншої мети, як збити його зі сліду старого. Зрештою К. облишив служку, він не хотів його дуже налякати, крім того, боявся проґавити італійця, раптом той таки надумає прийти до собору.