Олександра Іванівна підійшла до Наталі, тихенько сіла поряд:
— Самотиною сидиш, Наталю,— чого? Я з тобою поговорити збиралася.
— І ви?
— Звучить, як "і ти, Брут". І я.
— Жаль, що ви теж. Я думала — розумієте, тому нічого й не кажете, не допитуєтесь.
Рука актриси лягла на коліна дівчині, й Наталя побачила, що шкіра на ній сухувата, зовсім уже не молода, і якби манікюр був яскравіший — нагадувала б дуже материну руку.
— Допитуватись не буду, Наталю. Чого б я допитувалась? Навпаки, я розповісти хотіла.
— Розповісти? А-а... Бо я от сиджу й чекаю — коли ж нарешті почнеться?
— Що має початись?
— Невже, думаю, Метелиця отак і гратиме на гітарі, Артеміда з Тальком потихеньку шепотітимуться, Котуся виснутиме в Маркуші на шиї, Олександра Іванівна буде поблажливо всміхатися — і ніхто нікому нічого не скаже?
— Що мали казати?
— Коли ж, думаю, правду почнуть одне одному викладати? Знаєте, як це буває — надходить такий момент, що вже несила мовчати, і всі починають одне одному пояснювати, хто є хто. Режисер до драматурга: я тебе навчу п'єси писати! А той ще голосніше: а я тебе — виставу робити.
— Хто ще голосніше? Не розумію.
— Це я так, для прикладу. Ніхто не кричить, усі мовчать. Олександро Іванівно, а вам Маркуша — тобто, Марковський — про сірого чоловічка розповідав? Про того, що приходить пиво пити до театру.
— Казав,— і що далі?
— Смішна Істрія. Я теж буду приходити до театру пиво пити. Куплю квиток — вхідний, наприклад, і цілий вечір стовбичитиму в буфеті, пиво питиму. От хіба що в антракті... ну, до вас у гримувальну зайду,— пустите?
— Не пущу.
— Чому?
— З театру не пущу. Ти ж не хочеш іти. Про Сірого чоловічка питала? Та я тобі, власне, про нього й збиралася розповісти. Бачиш, жив-був собі на світі актор, котрий у собі зневірився, або в людях зневірився; або ж у самому театрі — чи все разом, хто його знає — тут і про себе не все знаєш— і, ось так зневірившись, пішов з театру геть. Перепробував усякі роботи — десь навіть на північ на великі заробітки їздив, купив машину — віддав синові, знову мандрував десь — і врешті з'явився тут, у цьому маленькому театрі й попросився на роботу — хоч би яку, але щоб у театрі. Сидів на прохідній, мучився, терзався тим — і знову десь віявся. Тепер приходить пиво пити — все одно що, аби в театрі.
— Не говоріть притчами. По-перше, це неправда, і це не для мене. Можна вигадати ще з десяток варіантів життєпису такого Сірого. Приміром, безнадійно закоханий в актрису... Все банально... Я вам дам інший текст для душеспасенної бесіди: "Люба Наталю, до кінця сезону залишилося кілька місяців. Тобі дали чудову роль. Про таку тільки мріяти можна на початок артистичної кар'єри..."
Голос Наталии зірвався мало що не на крик, і тепер до них уже прислухалися, принаймні Маркуша явно втратив інтерес до Котусика і, хоч запросив танцювати під тиху мелодію якогось модерного ансамблю, записану на магнітофонну плівку, намагався осягнути сенс розмови двох актрис.
— Хочете знати — це нормальна роль, і тільки на початку кар'єри її й робити, потім, коли постарію, то й сягнути не посмію, і буду, як... як ви.
— Як я?
— Не ображайтесь, але — як ви. Покірно гратиму, що перепаде.— В глибині душі віритиму, що я — Комісар з "Оптимістичної трагедії" і леді Макбет, і Кассандра, і Кручиніна,— а мені будуть доводити, що існує локальна література, локальне мистецтво — п'єси на один день, вистави на один день цікаві лише для жителів нашого міста, їм лише потрібні — і це прекрасно, цього досить. Вузеньке одноденне мистецтво, для якого термін знайшли — регіональне... регіональна література, регіональний театр, а в змісті того терміну стільки вбачають, скільки в замкову щілину можна узріти — досить, мовляв, якщо нам самим, тут, на місці, цікаво! Та це так, якби почали дітей лише для сім'ї виховувати, не думаючи про суспільство. І не треба писати, як Леся Українка, як Кочерга, як Островський,— і грати, значить, досить, як ти сама знаєш, як бог тобі на душу покладе, } я, актриса, не вибираю — вибирають або ж і не вибирають мене, я тільки покірно чекаю черги, щоб зіграти свою роль. А що — як черга не дійде? І не з'явиться режисер, і не знайдеться п'єса. Або ж раптом виявиться, що я вже не Комісар, і не Медея, і навіть не Наталя Верховець, а якась там Віра Семенівна з "Оптимального варіанту".
— Почекай, Наталю!
— Скажіть, чому це у хваленому Марковським Паневежисі може бути театр — великий театр у маленькому місті — а в нас — ні? Можете пояснити чо-( му — я вас питаю?
— Мене? — здвигнув плечима Галько, бо якраз йому просто в очі дивилась Наталя, коли говорила.— Тебе не влаштовує наш театр? Пошукай собі іншого, тільки й усього. їдь хоч і в Паневежис до Мільтініса, от чи візьмуть тебе туди — ти про це подумала?
— Думала, думала! Як же не думала? Перш ніж подати заяву, я все обдумала, скрізь листи й фотографії порозсилала — десь-то вже приймуть!
— Бачиш, Наталю, ти трохи з нас кепкуєш.
Маленький спектакль вирішила розіграти, так?— відклав гітару Метелиця.— Маленький, але свій.
— Дорікаєш усім — і мені теж, але я ж не зрадила, лишилась у театрі, а ти збираєшся — вибачай — зрадити.
— Неправда, Олександро Іванівно, я в чернички не постриглась, я не присягала,— то яка ж зрада? І хто вам сказав, що не буде більшою зрадою залишитись? Звідки ви знаєте, що я щось можу, вмію, належу цьому театрові? Я звичайна маленька бездара, просто трапляється, що на шляху таких от бездар стає хтось, хто запалить, змусить повірити — а потім — хоп!— і зникає, і залишає сам на сам з погаслим вогнищем.
— Театр — погасле вогнище?
— Та ні, ви мене зрозуміти не зможете... Це моя приватна справа та й годі. Ну, залишусь, ну, дограю сезон,— а що далі? Коли знову з'явиться такий от Марковський і притарабанить з собою таку п'єсу, та ще й доможеться у директора дозволу на її постановку? Не хочу грати одноденних героїнь, народжених одноденними драматургами.
— Одноденна драматургія — це що таке? — поцікавилася Котуся.
— Не знаю, товаришка Верховець майстер термінології, це її відкриття, по-моєму,— запитайте її,—-сердито відповів Маркуша, до якого було звернене запитання.