Намацавши на стіні вимикач, Наталя клацнула ним двічі. Світло не спалахнуло.
— Лампочка, мабуть, перегоріла,— байдуже і так само тихо, як досі, сказала вона.— Заходьте, Іване. Заходьте, коли аж сюди добралися. Дороги назад однаково не віднайдете. Хіба, може, кидали крихти хліба за собою. Признайтесь — поцупили зі столу окраєць?
Гість навмання ступив із пітьми в пітьму, ледве розрізняючи обриси кімнати, що здалася йому надто малою і заставленою безліччю якихось незрозумілих речей. При нозі його щось посунулося, зашаруділо й грюкнуло.
— Стійте на місці, не рухайтесь,— тихо, м'яко засміялася Наталя.—Ще крок — і хто знає, чи на нас не звалиться стеля. Я зараз, потерпіть.
Відступивши від Івана ще глибше у пітьму, вона щось із шурхотом переставляла, шукала, врешті червоне і, як здавалося Іванові, вороже засвітилося внизу, майже при самій долівці'. Темрява довкола стала ще густішою й непроникнішою.
— Не бійтеся, це не пекельний вогонь. Усього лише електрокамін. Свічка зараз буде, ось тільки знайду.
Непевний і хиткий світлячок окреслив невеличке коло простору, Наталя підняла свічку вгору, ледь прикривши її пальцями. Світло пробивалося крізь них, Іванові здалося, що світиться сама Наталина долоня. Дівчина відігрівалася з нічного холоду при вогнику.
Іван розглянувся тепер, що потрапив до майстерні художника.
— Ваша майстерня?
— Думаєте, гіевно, що я вдерлася в чуже житло? Ще й вас в історію втягнула. Після того, що я там наговорила, від мене всього можна сподіватися,— хіба ж ні? Та я вас з собою не кликала, самі ж ...
— Нав'язався?
— Сідайте на тапчані, влаштовуйтесь як вам зручніше. Ногами не човгайте — все зрушите з місця. А мій закутень — ось тут.
Дівчина занурилась у велике крісло, звично підібгавши ноги. Свічку примостила на невеличкому столику, капнувши парафіном просто на стільницю. У примарній півсутіні Іван оглядав майстерню. Безліч картин дивились на нього, інші одвернулися обличчям до стіни. Скрізь були розкидані папери, стояв мольберт з натягнутим на підрамник полотном. Кольори зливалися в суцільне темнувате марево, в якому важко було бодай щось розрізнити, і тому майстерня мала в собі щось також напівреальне. —— —-Скиньте кожуха, тут зараз стане душно.
Голос дівчини теж був сутінний, примарний, зовсім інший, аніж той різкуватий, злий, який годину тому так вразив Марковського. Кожуха він скинув, незграбно, як завжди, зачепивши при цьому книжки в узголів'ї тапчана, Наталя засміялася, наче .хотіла порятуватися сміхом від незручності всієї ситуації.
Після розмови в Олександри Іванівни вертатися додому було просто несила, несила бачити материне заспане обличчя, накручені на волосся дрібненькі бігуді, сліди крему на обм'яклому лиці. Несила було, задихнувшись запахом сонної постелі, щось говорити, відповідати на материні запитання. Залишатися зовсім на самоті — теж не обіцяло втіхи, і, правду мовивши, Маркуша був саме тією єдиною людиною, з котрою Наталя могла розмовляти чи просто бачити при собі. Пояснити причину вона б не вміла — однак так усе було... Поки вони йшли містом, вона не розмірковувала, як виглядатиме їхній прихід до майстерні, подалася сюди як до єдиного притулку, де могла заховатися від людей, і від ночі, і навіть від самої себе.
Закуривши сигарету, струшувала попіл просто на підлогу рухом недбалим, бистрим, і таким же рухом зняла нагар із свічки, відліпила обвислий теплий парафін, що скапував од вогника, і почала м'яти його в пальцях. Пальці здавалися такими ж нервовими, як і сміх.
— Випити тут нічого. Господар непитущий,— сказала з жалем.— Гості сюди завжди із своїм забре-дають.
— Вибачайте, що завітав складніруч. Правда, якось на щастя — господаря не застав.
— Хотіли б познайомитись?
— Чом би й ні.
— Не пощастило — у від'їзді господар,— вона звела на Івана погляд, і хоч він не міг роздивитися як слід виразу її очей, відчув, що дівчина дивиться допитливо, уважно, сподіваючись побачити значно більше, аніж досі.
— Жахливо я там повелася,— правда? Та ви, мабуть, і не помітили, так до Котусі залицялися. Гарна дівчина.
Говорилося це байдуже, без тіні заздрощів, так, як говориться, коли людина хоче заповнити словами час чи порожнечу поміж собою і співрозмовником, і чомусь Іванові стало прикро. Зрозуміліше було б, якби вона чисто по-жіночому провокувала його, викликаючи на розмову про Котовченко,— але він і натяку на це, як не дивно, не вловив.
Власне, сам Іван і спричинився частково до того, що відбулося, бо ж просив Олександру Іванівну поговорити з Наталею, і задля того, щоб довідатись якнайскоріше, чим закінчиться розмова, пішов на вечірку. Пишна й зваблива Котусикова врода не заслонила зовсім Наталі, бо тільки ж за нею й пильнував цілий вечір. Раптова й гірка її відчуженість, невміла спроба нав'язати контакт з незнайомим їй інженером, з яким вона перекинулась усього кількома жартами, злий вибух наостанку в розмові із старшою актрисою — все відкривало в дівчині нові риси, яких він досі не помічав, і які частково пояснили йому причину, що спонукала дівчину до розлуки з театром.
— Дуже гарна дівчина.
Обоє замовкли, так, наче ступили назустріч одне одному по хиткому місточку над прірвою, де щомиті можна оступитися. Для Івана вона враз перестала бути актрисою Наталею Верховець, від якої значною мірою залежала доля його дипломної роботи, а отже, й початок режисерської, так би мовити, кар'єри. Наталя враз обернулася на незнайому дівчину, котра хто знає з якої причини привела Івана "серед ночі в чужу майстерню, де сама почувалася господинею. Вся алогічність її вчинків у цей вечір мала свою внутрішню закономірність, але й не могла не дивувати. Аж тепер Іван усвідомив прикру двозначність своєї появи в майстерні, і він запрагнув позбутися цієї двозначності, як нав'язаної насилу чужої одежі.
Найпростіше було просто ввічливо попрощатися й піти, однак він мусив признатися собі, що якраз цього робити не хоче, що його вперше за весь час перебування в цьому місті огорнуло затишне тепло тут, серед цього незвичного нагромадження картин, поряд з цією норовливою, їжакуватою й не надто привітною дівчиною, теплий і м'який погляд якої то різко контрастував з невдоволенням у голосі, а то знову робився різким і терпкуватим.