— Вибачайте...
— Що? Слухаю вас.
— Вибачайте, я бачу, ви вже не читаєте.
— Журнал? Беріть, беріть, перегляньте.
— Та ні, я поговорити хотів, бачиться, якщо дозволите — пересяду.
Хлопець, видно, мав таку звичку — з цікавістю приглядатися до людей, трохи перехиливши голову; чоловік стояв надто близько, його обличчя важко було як слід розглянути, якщо не дивитися просто В 041 і хлопець таки дивився йому просто в очі, вбираючи поглядом водночас усю постать чоловіка, аж той навіть трохи зніяковів і протер ліве, потім праве око, Та ще й поправив комірця сорочки.
— То я тільки пиво принесу?
— Звичайно, прошу,
— Бачиться,— ставив на стіл біля молодика свою склянку й пляшки чоловік,— вам, видно, не дуже цікаво, що там.
Він махнув рукою кудись поза себе, маючи, звичайно, на увазі зал, де зараз кількасот людей, розташувавшись у кріслах, спостерігали дійство, запропоноване їм акторами.
— Там?
— Вас як зовуть, вибачайте?
— Іваном нарекли мене колись, якщо вам підходить, то й ви називайте.
— Підходить, не в тому річ. Я хотів вас запитати: ви до театру часто ходите?
— А ви? — у запитанні чоловіка з пивом молодик вчув невисловлеие вголос бажання розповісти про самого себе.
— Не так дуже й ретельно, але ходжу. Купую квиток у п'ятий ряд, якраз посередині, одинадцяте місце.
— А як уже продано?— щиро подивувався Іван.
— Інший беру. Але здебільшого у п'ятий.
— Любите, мабуть, театр?
Чоловік у сірому, наче готуючись до поважної відповіді, помовчав трохи, покрутив у руках склянку, пляшку підняв догори: пиво там хлюпнуло на денці.
— Дозвольте, я вас почастую!— кинувся хлопець і знову, чіпляючись незграбно ногами за стільці, мало не перевертаючи їх по дорозі, подався до буфетниці:
— Три пива, голубонько, якщо є чеське.
— Нема,— терпляче, протягло поінформувала дівчина і подала три пляшки "Жигулівського".
Високо й незграбно піднявши руки з пляшками, хлопець, який назвався Іваном, вишукував собі стежку поміж столів і стільців. Тут, у великому буфетному залі, теж відбувалося своє крихітне, незначне й скромне дійство, в якому кожен був і актором, і глядачем одночасно. Відбувалося ніким не передбачене, зовсім випадкове, тоді як те, на сцені повинно відбутися і відбувалося саме так, як загодя передбачалося; а це, в буфеті, становило й не становило частки усього іншого, бо ж так само виникали й розсипалися і знову складалися докупи фактично не зв'язані між собою десятки інших подій у той же час і в тому ж таки театральному приміщенні — біля кас, при вході, у фойє, в кабінеті головного адміністратора, за лаштунками, у гримвбиральні акторів, у буфетику на другому поверсі, у залі, куди ось-ось мали з'явитися актори на репетицію нової вистави.
Чоловік біля столика затріпав худими, тонкими кистями рук, побачивши Івана з трьома пляшками пива:
— Ні-і, дякую, це вже забагато,— хіба що й ви?
— Не можна,— з жалем скривився хлопець.— Я б радо, та не можна,— він красномовно притиснув до-лоню_до правого боку, десь попід ребра.
Чоловік співчутливо поплямкав губами, налив собі у склянку пива, присьорбнув, злизуючи легесеньку сзмужку піни над тонкою губою.
— А ви ж як — любите театр? — звернувся він до співрозмовника, йому кортіло чимскоріше самому відповісти на це запитання, і він повертав до теми їхньої балачки.
Іван нишком усміхнувся, запримітивши цю наївно-лукаву спробу відновити тему, і сказав:
— Театр? Чи люблю?
Обличчя його враз замкнулося, потемніло, губи ствердли, і він тепер наче дослухався до себе самого і собі ж таки пояснював:
— Ні. Не люблю. Акторська робота має запах поту. Це найдужче чути, коли сидиш у залі, а мистецтво не повинно відгонити потом. Принаймні той, хто прийшов утішатись театром, не бажає помічати важких потуг і зусиль, що вигнали піт з актора. Ви ж не кинетеся дивитись, як родить дитину ваша жінка,— хоч би якою довгожданою та дитина була!
— Я нежонатий,— відповів чоловік, враз пильніше приглядаючись до Івана.
— Нежонатий? — Іван повторював уголос останні слова чужих фраз, наче хотів їх краще зрозуміти, навіть засвоїти, а може, це давало йому час обміркувати відповіді. Однак іноді реакція його була такою миттєвою, наче він заздалегідь передбачав, що може сказати співрозмовник. — До чого тут це? Я ж про інше кажу. Від поезії не відгонить потом, хоча поет може до смерті загнати свого Пегаса.
— Кого, вибачте?
— Пегаса. Коня. Був такий кінь. Міфічний. Може, й досі живий, якщо справді до смерті не заїздили.
Іван засміявся. Говорячи, він допомагав собі рухами. Його усміхнений рот, повний широких, білих зубів, поцятковане темними родимками обличчя, стрижена їжачком густа, голчаста чуприна, трохи заширокі для не надто високого зросту плечі — усе здавалося недоладним і незграбним, але при тому викликало бажання невідривно дивитися на хлопця й слідкувати за кожним його рухом та за словами, хоч якими б чудними не здавалися вони. Ось знову перемінився вираз йому обличчя, став лагідним, винуватим, мало що не наполоханим:
— Але що ж це я все плету, плету! Це ж я вас, здається, образив; вам прикро, неприємно слухати таке про театр, це мої особисті міркування, і зовсім не значить, що все так і є насправді; тільки у мене алергія на запах поту в театрі, а ось ви цього можете не помічати, і моя дружина, вона теж не помічає, вона закохана в театр, знаєте, це вона мене сюди силком тягне щоразу, інакше я б і ногою не ступив сюди, а от ви — ви теж любите театр, правда, ви ж самі щойно сказали; п'ятий ряд партеру, тож захищайтесь, захищайте свій театр!
Аж тепер перед чоловіком, іменем якого Іван так і не поцікавився, відкрилася можливість щось сказати, однак навальна злива слів, така ж невтримна, як Іванова жестикуляція, начебто приголомшила його, і питання, на яке він збирався від самого початку й дуже навіть хотів відповісти, теж зараз здавалося нагальним, несподіваним.
— Я? Що я маю сказати? — аж зіщулився чоловік, звично відставляючи й знову беручи до рук склянку з пивом, ніби в ній таїлася підказка, порятунок.
— Кажіть що хочете, тільки заперечуйте мені, адже я, мабуть, щось негарне сказав про театр, це ваше право висловлювати власну думку,— хіба ж ні?