– Я не може розраджувати, – відповів привид. – Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпочивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі нашої контори, – чи чуєш ти мене! – ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, – і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене тепер.
Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засовувати руки в кишені штанів. Міркуючи над словами привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей. – Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, – шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.
– Неквапно! – повторив привид.
– Сім років, як ти мрець, – міркував Скрудж. – І весь час у дорозі!
– Весь час, – мовив привид. – І ні хвилини відпочинку, ні хвилини спокою. Безперестанні каяття совісті.
– І швидко ти пересуваєшся? – поцікавився Скрудж.
– На крилах вітру.
– За сім років ти мусив здолати неабияку відстань.
Зачувши ці слова, привид знову жахливо закричав і несамовито загримів ланцюгами, тривожачи мертву безмовність ночі, так що постовий полісмен мав би всі підстави затримати його за порушення тиші й порядку.
– О! Ти раб своїх пороків і пристрастей! – кричав привид. – Не знати того, що сторіччя ненастанної праці безсмертних душ мусять канути у вічність, перш ніж здійсниться все добро, яке мусить восторжествувати на землі! Не знати того, що кожна християнська душа, чинячи нехай найменше добро, збагне, що її земне життя занадто швидкоплинне для безмежних можливостей добра! Не знати того, що навіть століттями каяття не можна відмолити загублену на землі можливість зробити добру справу. А я не знав! Не знав!
– Але ти ж завжди добре вів свої справи, Джейкобе, – пробурмотів Скрудж, який уже почав достосовувати його слова до себе.
– Справи! – закричав привид, знову заламуючи руки. – Турбота про ближнього – ось що мусило стати моєю справою. Суспільне благо – ось до чого я повинен був прагнути. Милосердя, жаль, щедрість – ось на що я мав спрямувати свою діяльність. А заняття комерцією – це лише крапля води в безбережному океані визначених нам справ.
І привид потряс ланцюгом, немов у ньому й крилася причина всіх його марних жалів, а потім грьопнув ним об підлогу.
– У ці дні, коли рік добігає кінця, я особливо страждаю, – мовив привид. – Чому, проходячи крізь натовп своїх ближніх, я опускав очі й жодного разу не підняв їх до тієї благословенної Зорі, яка спрямувала стопи волхвів до убогого дому. Адже її сяйво могло б вказати й мені шлях до хатини бідняка.
У Скруджа вже зуб на зуб не попадав – він був страшенно наляканий тим, що привид усе дужче й дужче схвильований.
– Слухай мене! – закричав привид. – Мій час минає.
– Я слухаю, – сказав Скрудж. – Але пожалій мене, Джейкобе. Не говори так цвітасто. Благаю!
– Як так трапилося, що я постав перед тобою таким, щоб ти міг мене побачити, я тобі не відкрию. Незримий, я був біля тебе щодня.
Відкриття було не з приємних. Скруджа знову затрусило як у лихоманці, й він витирав холодний піт, що виступав на чолі.
– Повір, це була нелегка частина мого випробування, – продовжував привид. – І я прийшов сюди цієї ночі, аби повідомити тобі, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути моєї долі, Ібензере, бо я попросив за тебе.
– Ти завжди був мені другом, – сказав Скрудж. – Дякую тобі.
– Тебе відвідають, – продовжував привид, – ще три Духи.
Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.
– То про це ти попросив, Джейкобе, і в цьому моя надія? – сипло запитав він.
– У цьому.
– Тоді... може, краще не треба, – сказав Скрудж.
– Якщо ці Духи не з’являться тобі, ти підеш моїм шляхом, – сказав привид. – Отже, чекай на першого Духа завтра рівно о першій.
– А чи не можуть вони прийти всі одразу, Джейкобе? – нерішуче запитав Скрудж. – Щоб уже скоріше з цим покінчити?
– Чекай на другого наступної ночі також о першій. А третього – на третю добу опівночі, з останнім ударом годинника. А зі мною тобі вже не доведеться більше зустрітися. І для свого ж блага запам’ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні.
Промовивши це, дух Марлі взяв зі столу свою хустку і знову обмотав нею голову. Скрудж здогадався про це, почувши, як брязнули зуби привида, коли підтягнута хусткою щелепа стала на місце. Він насмілився підвести очі й побачив, що його потойбічний прибулець стоїть перед ним, витягнувшись на весь зріст і перекинувши ланцюг через руку як шлейф. Відтак привид позадкував до вікна, і одночасно з цим віконна рама почала помалу підніматися. З кожним його кроком вона піднімалася все вище й вище, і коли він дійшов до вікна, воно вже було відчинене.
Привид поманив Скруджа до себе, і той підкорився. Коли між ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підняв руку. Скрудж зупинився.
Він зупинився не так із покірності, як від здивування й страху. Бо як тільки рука привида піднялася вгору, Скрудж почув якісь звуки: неясні й ледь чутні, але невимовно жалібні голосіння й стогони, тяжкі зітхання каяття й гіркі жалі. Привид якусь мить прислухався до них, а тоді приєднав свій голос до жалібного хору й злетів над землею, розтав у мороці морозної ночі за вікном.
Цікавість пересилила страх, і Скрудж теж наблизився до вікна й виглянув назовні.
Він побачив сонми примар. Із жалібними криками й стогонами вони неспокійно носилися в повітрі туди-сюди, і всі, як і дух Марлі, були в ланцюгах. Не було жодної привида, не обтяженого ланцюгом, але деяких (певно, пов’язаних між собою членів уряду) сковував один ланцюг.
Багатьох Скрудж добре знав за життя, а з одним літнім привидом у білій жилетці колись навіть дружив. Цей привид, до щиколотки якого була прикута вогнетривка шафа дивовижних розмірів, жалібно ремствував на те, що не має змоги допомогти бідній жінці, яка сиділа з дитиною на руках на сходах ґанку. Та й усім цим духам дуже хотілося втрутитися в справи смертних і принести добро, але вони вже втратили цю можливість навіки, і саме це й було причиною їхніх мук.