— Через тиждень буде демонстрація, — не повертаючи до його голови й розгортаючи папірчики, трохи понизила вона голос. — Треба роздавати й розліплювати цей тиждень прокламації. Візьметесь?
— Візьмусь, візьмусь! Через тиждень? Невже це справді, добродійко... товаришко? — дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його і проти волі усміхнулась. Лице його світилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним і легким; губи усміхались так недовірчиво, але з такою радісною надією, що здавалось, ніби воно стало зовсім друге.
— Раді? — не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засміявся і, почервонівши весь, став читати прокламацію.
Але видно було, що не розумів нічого.
— Можете забрати їх і заховати десь, — кладучи на стіл жмут, промовила Людмила.
— Добре, добре, я заховаю? — радісно одізвався вій від папірчика. — Я заховаю! Я сьогодня ж і піду розліплювати... Можна сьогодня?
— Хоч і зараз.
— Добре, добре. Це, значить, у цю неділю?
— У цю!
— А чого ж ви мені не сказали зараз же, як прийшли? Я б і не говорив усього. А то...
І він винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко дивилась на його і почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей і приголубити її, розцілувати її росло все більше й більше у грудях і хвилювало їх.
— Ви не сердитесь на мене? — соромливо й ніяково пробубонів він, акуратно складаючи прокламацію.
— Ні, серджусь! — засміялась Людмила. Він глянув на неї й собі засміявся.
— А ви дуже боїтесь мене? — додала вона.
— А боюсь! — щиро глянув він їй в вічі. — Ви такі серйозні собі, такі, знаєте, строгі... А я з вами так говорив.
— Я серйозна? строга? — здивовано підняла вона свої трохи широкі брови. — Хто це вам сказав?
— А ну да, серйозні... Такі... Коли ви вперше стали заніматись нашим гуртком, я, знаєте, хотів кидать через вас українську партію.
— Та-а-к? — криво усміхнулась вона.
— А потім... А потім, — поспішаючи й мов бажаючи скоріше залагодити вплив цих слів, підняв він трохи навіть голос. — А потім я побачив, що би тільки так, а що ви дуже добрі, тільки вид такий серйозний... я вже нізащо не кинув би… Я потім через вас і вивчив нашу мову... Спершу я сміявся навіть, що по-українськи, по-хохлацьки... А потім, як ви стали говорити з нами й вияснили все... А особливо, що ви такі серйозні й такі…. інтелігентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не можна судить... Всяка мова...
І, заплутавшись, він зупинився й став знов складать папірчики.
— А есерів більше не соромитесь, як вони вас називають "шоманістом"? [2] — ледве усміхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим підняв голову й засміявся.
— Еге! тепер вони самі просять у мене книжок ер-у-пе [3] . Говорять, що тут, на Україні, з російськими книжками по селах не можна вести роботи. Позавчора я дав одному з нашої гурткової бібліотеки... "Дядька Дмитра" і "Страйк".
— Ну, а зараз вже не хочете йти стрілять? — серйозно подивилась вона на його.
— Ні! — також серйозно промовив він і твердо, мов підкріпляючи свої слова, витримав її погляд.
— І в тюрму ні?
— В тюрму? — перепитав він. — В тюрму я, мабуть, все одно з демонстрації попаду.
— А-а! Так... — якось протягнула вона, мов догадавшись, і пильно глянула на його, вмить спитала: — Ну, а скажіть правду: ви це подумали, як я вам сказала про демонстрацію, чи просто самій демонстрації зраділи? Тільки правду говоріть!
Максим трохи змішався.
— Не знаю, не знаю, — стурбовано, нервово потер він себе по голові. — Ні!.. А може. Я знаю тільки, що я зрадів, а чого — не знаю.
— Ну, то неважно! — зітхнула вона, — Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да все одно.
І вона знов подивилась на його, і знов такою близькою й дорогою була для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злісно зітхнула й голосно вимовила:
— Фу, які глупості!
— Що таке? — стурбувався Максим.
— Нічого, нічого... Ви коли підете розліплювати? — раптом сердито й сухо кинула вона.
— Сьогодня ж! — винувато подивився він на неї.
— Будьте обережні! Не налазьте навмисно на арешті Чуєте?
— Ні!
— Потім через два дні приходьте до мене на квартиру. Ви вже знаєте де. Тільки не звоніть, а просто постукайте в стіну. Другий поверх, етаж. Не забувайте: від 6-ї до 7-ї ввечері. Коли я не обізвусь на стук, тоді подзвоніть і говоріть, що ви з пошти до телеграфістки з запискою. Розумієте? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...
— Добре, добре.
— Ну, а тепер до побачення! Жду через два дні. І вона знов стала застібати своє пальто, дивлячись кудись у вікно і знов маючи той же серйозний і строгий вигляд.
— Прощайте! — застібнувшись, протягнула вона йому руку і, не озираючись, вийшла з хатинки.
Надворі було ще видко, тільки якось вогкіше, ніж у хатинці, й подував нервовий весняний вітер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й віконце "кватири", Людмила пильно озирнулась на всі боки і, спустивши на лице вуаль, хутко пішла нагору, струнко хитаючись своїм повним, рівним станом. Але не встигла зробити й десяти ступнів, як зразу зупинила трохи ходу і стала вдивлятись в якусь постать, що чогось нерухомо стояла біля тину й пильно дивилась просто їй в лице.
"Знов той самий індивід", — подумала вона, й страшенна роздратованість закипіла у неї в грудях.
А індивід, наче помітивши це, тихо рушив уперед і, помахуючи паличкою, тільки озирався іноді. На йому був якийсь по коліна жовтий теплий піджак, чоботи, картузик і зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер не бачила, але пам'ятала тільки маленькі, ніби жовтенькі оченятка, що бігали якось на всі боки, та коротеньке підборіддя з кущиками білих волосків.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Індивід пройшов, не озираючись, декільки ступнів, потім обернувся й також зупинився.
"Ага", — пролетіло з ненавистю у Людмили, і вона рішуче стала наганяти його. Порівнявшись з його піджаком і зробивши ще ступінь вперед, вона раптом повернула до його голову і з такою силою ненависті, зневаги й огидливості промовила "ш-шпиг!", що індивід зупинився, роззявив рота і, трохи навіть збліднувши, так і застиг. А Людмила, не озираючись, швидко пішла вперед і хутко сховалась за рогом. Тоді індивід, мов схаменувшись, мало не бігом кинувся за нею, але коли вискочив за ріг, — чорної повної постаті вже не було на темній, глухій улиці.