Ферхад-паша падав на коліна, цілував сліди Сулейманові:
"Сяйво очей моїх! Чи ж насмілився б раб твій?.." Сулейман кривив тонкі уста в посмішці. Надто багато чорних тіней смугувало сяйво самого Ферхада-паші. В царській родині хотів панувати неподільно, суперників не терпів. Коли перед шах-заде запобігав, то Ібрагіма ненавидів одверто. Називав його іржею на блискучому мечі Османів.
Тоді прибув новий гонець. Тепер уже від великого візира Пірі Мехмеда-паші з Стамбула. Мудрий Пірі Мехмед прислав Сулейманові шовковий згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвітлий султан Селім. Смерть його прихована від війська. Залишаюся для повелінь мого високославного володаря".
Сулейман поцілував згорток. Узяв із собою Ібрагіма і Ферхада-пашу. Ібрагіма — для себе. Пашу — для яничарів. Коней міняли через кожні три години. Ферхад-паша насміхався з Ібрагіма: "Розсиплешся!" — "До твого похорону доживу!" — "Подумай, кому це кажеш?" — "А вже подумав". Сулейман не розбороняв двох улюбленців. Один — його власний, другий — цілої султанської родини. Може, ждав, хто кого?
На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбів Сулейман поклонився покійному султанові і перше, що звелів: поставити на тім місці тюрбе-гробницю, джамію [3] і медресе на честь великого небіжчика. Тільки тоді вступив у палац Топкапи.
Яничари завили, почувши про Селімову смерть. Султана звали Явуз — Грізний, з ним і вони були грізні, як ніколи досі. Позривали свої гострі шапки на знак скорботи, позгортали похідні намети, позв'язували, кинули на землю, відмовляючись служити новому султанові. Бо той служив тільки своїм книгам, шукаючи в них мудрості. А мудрість — на кінці ятагана. Хай собі втішається книгами.
Сулейман терпляче перечікував колотнечу придворного війська. Сподівався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пірі Мехмеда? Тоді звелів одкрити скарбницю і став щедро роздавати золото й срібло. Яничари втихли. Відпустив додому шість сотень убогих єгиптян, узятих у рабство Селімом. Перським купцям, у яких Селім перед своїм походом проти шаха Ісмаїла забрав майно і товари, повернув усе і виплатив мільйон аспр [4] відшкодування. Для прикладу іншим і для остраху повісив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Ніхто не знав, що то перша Ібрагімова помста. Та й сам повішений капудан-паша не здогадувався про справжню причину своєї смерті. Бо вже забув, як п'ятнадцять років тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою і як, насміхаючись, почухуючи волохаті жирні груди, ховаючись у затінку шовкового намету на демені, поставив він під сонцем на хисткій палубі дитинча і звелів грати. І воно грало. Може, думало, що й ухопили його на березі лиш для того, аби втішило грою капудан-пашу? І, мабуть, сподівалося, що його відпустять до тата й мами? "Гарно граєш, малий,— сказав Джафер-бег,— і як же шкода буде тебе продавати! Але що я, бідний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдіяти?" І він аж заплакав од розчуленості і безнадії. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в ліс не пустить.
Малого Георгіса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатів багатій вдові Феррох-хатун із Маніси. Добра жінка не тільки заплатила шалені гроші за нікчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих учителів, і за п'ять років Ібрагім (бо тепер він так звався) мовби заново народився на світ. Не впізнав би його вже ніхто з маленького острова Парги. Пощастило навіть у нещасті. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на маніській вулиці, як Ібрагім грав на віолі. Небесна гра. Феррох-хатун плакала щирими слізьми, розлучаючись із своїм вихованцем. Воля шах-заде для неї була вища за любов до Ібрагіма. Шістнадцятилітній шах-заде купив собі сімнадцятилітнього раба рідкісних здібностей, знань і властивостей. Не міг жити без Ібрагіма. Назвав його силяхтаром — зброєносцем. Ібрагім платив Сулейманові відданістю, любов'ю і обожнюванням. Не вдовольнився словами, поглядами, готовністю служити в усьому. Доходив уже й до неймовірного. Обтинав Сулейманові нігті над срібною мисочкою і беріг те у трояндовій воді, ніби найдорожчу реліквію. Сулейман складав вірші про Ібрагіма. Називав його макбул — милий, мергуб — бажаний, махбуб — улюблений. Часто й спав з ним у тій самій кімнаті, забуваючи про небагатьох красунь із свого маленького гарему. Примусив Ібрагіма завести власний гарем з рабинь. Жінки теж любили Ібрагіма. Він був коханець палкий і вишуканий, як усі греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом читали Арістотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулі Ібрагім познайомився з багатим венеціанським купцем Луїджі Гріті, то перша їхня розмова велася теж по-грецьки. Нешлюбний син венеціанського сенатора Андреа Гріті, на десять років старший за Ібрагіма, чоловік неймовірного багатства, Луїджі повівся з Ібрагімом, як з братом. За кіпрським вином повільно розмовляли про поезію, про Александра Македонського й Ганнібала, про ісламське мудрослів'я. Гріті вчився в університетах Відня і Падуї. Ібрагім — тільки в безіменних улемів [5]. Один народився у розкоші, другий походив із споконвічних голодранців. Але хто б побачив між ними різницю? Та ще й до того ж старший, багатший, могутніший, освіченіший господар дому поступився молодшому, незнатному рабові, зрештою, навіть мовою! Не дивувався тільки Ібрагім. Бо знав те, що знав і Гріті. Про смертельні хворощі султана Селіма. І про те, що Сулейман — єдиний спадкоємець престолу. А також про те, що Ібрагім — душа й серце Сулейманові. Все-таки життя прекрасне і легке. На третій день після проголошення Сулеймана султаном Ібрагім одержав звання наглядача султанових покоїв і великого сокольничого. Йому було визначено двір на Ат-Мейдані, коло античної цистерни Бінбірдірек. Від Ат-Мейдану через Іподром до Айя-Софії і сераю Топкапи зовсім близько. Султан хотів мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейдані відбувалися огляди султанського війська. Там муштрувалися яничарські орти. Через нього пролягав шлях урочистих султанових виїздів — селямликів. Ат-Мейдан був мовби дзеркалом султанського Стамбула. А Ібрагім любив дзеркала. Венеціанця не здивуєш таким подарунком, але Ібрагім, поселившись на Ат-Мейдані, часто посилав Луїджі Гріті на Перу дзеркала то бронзові, то срібні, а то й золоті. У османців немає предметів без значення. Ведучи походження від темних сельджуків, вони не покладали великих сподівань на письменність, обходилися за звичаєм своїх неосвічених предків мовою речей. Навіть цілком неписьменний османець міг скласти будь-яке послання. Дзеркало означало: "Я всім готовий жертвувати для вас". Гріті приставав па пропоновану Ібрагімом гру. Присилав йому виноград, сувої синього й голубого шовку, солодощі, гілки алое. Це означало: