Косинський входить.
К ос и н с ь к и й. Де це ти пропав, отамане? В чому річ? Як я бачу, ти вирішив тут надовго залишитись.
Моор. В путь! Сідлай коней! Ми повинні ще до заходу сонця бути по той бік кордону!
Косинський. Жартуєш!
Моор (владно). Швидше, швидше! Не гайся, кинь усе! І щоб жодне око тебе не бачило.
Косинський виходить.
Тікати з цих мурів! Найменше зволікання може розлютити мене, а він же син мого батька... Брате, брате! Ти зробив мене най-нещаснішою в світі людиною, я ніколи не скривдив тебе. Ти вчинив не по-братерськи... Пожинай спокійно плоди свого лиходійства, моя присутність хай більше не отруює твоєї насолоди... але це, справді, було не по-братерськи. Хай це буде вкрито пітьмою навіки, і хай навіть смерть її не порушить.
Косинський (входить). Коні осідлані, можемо їхати, якщо бажаєте.
Моор. Швидкий же ти, швидкий! Чого так поспішати? Невже я не побачу її ще раз?
Косинський. Якщо хочете, я розсідлаю! Ви ж самі казали не гаяти ні хвилини.
Моор. Ще раз! Останнє прощай! Я повинен до дна випити отруйний напій цього блаженства, а тоді... Зажди, Косинський! Ще десять хвилин... Почекай там, за мурами замку... ї ми помчимо звідсіля!
ЯВА ЧЕТВЕРТА ¥ саду. Амалія.
Амалія. "Ти плачеш, Амаліє?" — і він сказав це таким голосом, таким голосом... Мені здалось, немовби вся природа помолоділа. Радісно пережита весна кохання знову розцвіла для мене в звуках цього голосу! Соловейко виспівував як колись... квіти пахли як колись... і я, сп'яніла від щастя, лежала в нього на грудях... О лукаве, невірне серце! Як ти вмієш виправдувати свою зрадливість! Ні, ні, геть з моєї душі, злочинний образе! Я не порушила своєї клятви, мій єдиний! Геть з моєї душі ви, зрадницькі, безбожні бажання! В серці, де панує Карл, нема притулку для інших синів землі... Але чому ж моя душа весь час проти моєї волі так поривається до цього чужинця? Чи не злився він з образом мого єдиного? Чи не став він вічним супутником мого єдиного? "Ти плачеш, Амаліє?" Ні, тікати від нього!.. Тікати... Хай очі мої ніколи не побачать цього чужинця!
Розбійник Моор відчиняє садову хвіртку.
(Амалія здригається.) Що це? Наче хвіртка скрипнула? (Помітивши Карла, схоплюється.) Він?.. Куди?.. Що? Я наче приросла до цього місця і не можу тікати... Боже милосердий, не покидай мене!.. Ні, ти не вирвеш у мене мого Карла! В душі моїй немає місця для двох богів, я лише смертна дівчина! (Виймає портрет Карла.) Ти, мій Карле, будь моїм ангелом-охоронцем проти цього чужинця, мого баламута! На тебе, тільки на тебе дивитись невідривно — і жодного нечестивого погляду на нього. (Сидить мовчки, затопивши непорушний погляд у портрет.)
Моор. Ви тут, ласкава панно? І такі сумні? І сльоза на цьому портреті?
Амалія йому не відповідає.
І хто ж це той щасливець, що задля нього очі ангела сльозою срібляться? Чи смію я на цього обранця... (Хоче глянути на портрет.)
Амалія. Ні... так... ні!..
Моор (відсахнувшись). А! Чи вартий він, щоб його так боготворили? Чи вартий він?..
Амалія. О, якби ви його знали! Моор. Я б йому заздрив.
Амалія. Схилилися б перед ним, хочете ви сказати. Моор. А!
А м а л і я. О, ви б його так полюбили... В його обличчі було так багато, так багато... в його очах... в звуках його голосу багато схожого з вами... багато того, що я так люблю...
Моор дивиться в землю.
Тут, де ви стоїте, стояв він тисячу разів, а поруч з ним та, що біля нього небо й землю забувала... Тут погляд його блукав по цих квітучих околицях... природа, здавалось, відчувала цей одухотворений, вдячний погляд і ставала ще прекраснішою, милуючись найкращим своїм створінням... Тут чарував він своєю небесною музикою пернатих слухачів... З цього ось куща зривав він троянди, зривав троянди — для мене... Тут, тут лежав він в моїх обіймах, уста його пломеніли на моїх устах, і квіти радісно вмирали під кроками закоханих... Моор. Його вже немає?
Амалія. Його вітрила майорять в бурхливих морях — любов Амалії витає з ним... Він блукає в непрохідних піщаних пустелях — любов Амалії обертає палючі піски в зелені луки ї квітами вкриває дикі чагарі... Полудневе сонце палить йому непокриту голову, в північних снігах дубіють йому підошви, град бурно січе йому обличчя, але любов Амалії вколисує його і в бурях.." Моря, і гори, і обрії далекі лягли поміж закоханими, але душі їх вириваються з брудних темниць і зустрічаються в раю кохання..5 Ви неначе засмучені, графе?
Моор. Слова кохання воскрешають і мою любов.
Амалія (блідне). Як? Ви кохаєте іншу?.. Ой леле, що я сказала?
Моор. Вона думала, що я вмер, і залишилась вірною мнимо-вмерлому. Вона почула, що я живий, і пожертвувала задля мене вінцем праведниці *. Вона знає, що я в пустелях блукаю і в злигоднях поневіряюсь, і любов її через пустелі і через злигодні летить услід за мною. Вона, як і ви, ласкава панно, зветься Амалія.
Амалія. Як заздрю я вашій Амалії!
Моор. О, вона нещасна дівчина; її любов належить тому, хто загинув, і ніколи... ніколи не матиме своєї винагороди.
Амалія. Ні, вона матиме винагороду в небесах. Адже існує, кажуть, кращий світ, де засмучені радітимуть, а закохані з'єднаються ?
Моор. Так, світ, де спадають покривала і закохані з жахом знову знаходять одне одного... Ім'я йому — вічність. Моя Амалія — нещасна дівчина.
Амалія. Нещасна, хоч ви її кохаєте?
Моор. Нещасна, бо вона кохає мене! А що якби виявилось, що я вбивця ? Що, моя панно, якби ваш коханий з кожним поцілунком згадував вам про нові убивства? Горе моїй Амалії! Вона нещасна дівчина.
Амалія (радісно схопившись). Ах, яка ж я щаслива дівчина! Мій єдиний — це відблиск божества, а божество — це ласка й милосердя! Він і мухи не міг би скривдити... Його душа така ж далека від помислів кривавих, як полудень від полуночі.
Моор швидко відвертається до куща і нерухомо дивиться в далечінь.
Амалія (грає на лютні і співає).
Ти тікаєш, Гекторе, від мене, В бій, де Еакіда меч шалений Вже Патроклові готує дань? А кому ж дитя твоє навчати Кидать спис, безсмертних шанувати, Як тебе поглине Ксанту хлань?
1 Тобто відмовилась від думки йти в монастир.
Моор (мовчки бере лютню і грає).
Дай. дружино люба, смертну зброю — Я помчу в кривавім вихрі бою...