Д а н і е л ь. Чи не накажете накапати вам бальзаму на цукор?
Франц. Дай кілька краплин! Пастор ще не скоро прийде. Голос мій тремтить і зривається. Дай мені бальзаму на цукрі!
Д а н і е л ь. Дайте ж мені ключі, я піду вниз, візьму в шафі...
Франц. Ні, ні, ні! Зостанься! Або я піду з тобою. Ти бачиш, я не можу залишатись один! Я можу так легко... ти ж бачиш сам... знепритомніти, якщо залишусь один. Облиш, облиш! Це пройде, зостанься.
Д а н і е л ь. Та вий справді дуже хворі.
Франц. Так, звичайно, звичайно, в тому й річ. А хворість затуманює мозок і породжує безумні, химерні сни... Сни нічого не значать, правда ж, Даніелю? Сни пов'язані із станом шлунка, сни нічого не значать... Я бачив зараз кумедний сон. (Падає не-притомний.)
Дан і ель. Господи Ісусе! Що це з ним? Конраде! Георгу! Бастіане! Мартине! Та подайте хоч голос, де ви! (Трясе його.)
Пресвята діво, Иосифе, Магдаліно!.. Та прийдіть же до пам'яті! А то ще скажуть, що я вбив його! Боже, зглянься на мене!
Франц (безладно). Геть... геть!.. Чого ти так трясеш мене, мерзенний скелете?.. Мертві ще не встають...
Даніель. О ти, предвічне милосердя! Він збожеволів!
Франц (підводиться знесилений). Де я? — Це ти, Даніелю? Що я тут говорив? Не звертай уваги! Хоч би що я говорив — усе це неправда... Іди сюди, допоможи мені встати! Це тільки приступ запаморочення... через те... через те... що я не виспався.
Даніель. Хоч би Йоган був тут! Я покличу на поміч, я пошлю по лікаря.
Франц. Зостанься! Сядь біля мене на канапу... Так... Ти розсудлива людина, добра людина. Дай я розкажу тобі...
Даніель. Не зараз, іншим разом! Я покладу вас у постіль, спокій вам потрібніший.
Франц. Ні, прошу тебе, дай мені розповісти і гарненько посмійся з мене!.. Бачиш, мені снилось, ніби я бенкетував по-коро-лівськи, і на серці в мене було радісно, і ніби я лежав сп'янілий у саду на моріжку, і раптом — це було опівдні — раптом... але, кажу тобі, посмійся з мене гарненько!
Даніель. Раптом?..
Франц. Раптом оглушливий удар грому вражає мій дрімотний слух; з трепетом я, хитаючись, підводжусь і бачу, мені здалось, що я бачу, ніби увесь обрій палає яскравим полум'ям, а гори, і міста, і ліси тануть, як віск у печі, і страшний ураган, виючи, змітає море, небо й землю... І от, немовби з мідних сурм, пролунало: "Земле, віддай своїх мерців! Віддай мерців своїх, море!" І голе поле починає розверзатись і викидати з себе черепи, і ребра, і щелепи, і ноги, вони зростаються в людські тіла і лічать кудись нестримним потоком — справжня жива буря! Тоді я глянув угору і побачив, що стою біля підніжжя громового Сі-наю, а наді мною й підо мною юрми людей, а там, на вершині гори, на трьох димуючих престолах, три мужі, від погляду яких тікає все живе...
Даніель. Та це справжній страшний суд.
Франц. Чи не правда ж, яке безглузде марення? І от один з них, подібний виглядом до зоряної ночі, вийшов наперед, в руці у нього був залізний перстень з печаттю, який він тримав між заходом і сходом, говорячи: "Вічно, свято, справедливо, не-ложно. Є лише одна правда, лише одна чеснота! Горе, горе, горе хробакові, що сумнівається!"... Тоді вийшов наперед другий, в руці у нього було блискуче дзеркало, яке він тримав між заходом і сходом, говорячи: "Це дзеркало є правда; облуда й лицемірство не встоять перед ним"... Тоді жахнувся я і весь народ, бо ми побачили голови змій, тигрів і леопардів, відбиті в жахли-
ві?
вому дзеркалі... Тоді вийшов наперед третій, в руці у нього були мідні терези, які він тримав між заходом і сходом, говорячи: "Наблизьтесь, Адамові діти,— я зважую помисли на терезах мого гніву, а діяння — гирями моєї лютості!" Даніель. Боже, помилуй мене!
Франц. Усі стояли бліді як сніг, боязко билось чекання в кожних грудях. Раптом мені почулось, що моє ім'я першим пролунало серед грози і бурі в горах, і мозок похолов у костях моїх,, і зуби мої голосно зацокотіли. Скоро задзвеніли терези, загуркотіли скелі, і години, йдучи одна по одній повз чашу терезів, що висіла ліворуч, кидали на неї один смертний гріх за одни м...
Даніель. О, хай простить вам бог!
Франц. Він не зробив цього!.. Чаша зросла з цілу гору, але друга, повна крові всепрощення, все ще тримала її високо в повітрі... Нарешті, підійшов зігнутий горем старий чоловік, що кусав собі руку від лютого голоду; очі всіх зніяковіло відвернулись од нього. Я знав цього чоловіка. Він відрізав пасмо свого срібного волосся, кинув його на чашу гріхів, і ось вона упала, в одну мить упала в глибину безодні, а чаша всепрощення загойдалась високо над нею!.. І почув я голос, що лунав із диму над скелею: "Прощення, прощення кожному грішникові на землі і в пекельній безодні! Тільки ти один — відкинутий!"
Глибоке мовчання.
Ну, чому ж ти не смієшся?
Д а н і е л ь. Чи можу я сміятись, коли мені аж мороз по спині пробігає? Сни приходять від бога.
Франц. Що ти, що ти, не кажи цього! Обізви мене дурнем" навіженим, безголовим дурнем! Зроби це, любий Даніелю, прошу тебе, висмій мене гарненько!
Даніель. Сни приходять від бога. Я молитимусь за вас.
Франц. Брехня, кажу тобі!.. Іди цю ж мить, біжи, лети, знайди, де дівся пастор, скажи йому, щоб поспішав, поспішав; але кажу тобі, це брехня!
Даніель (виходячи). Будь милостивий до вас боже!
Франц. Мудрість черні — страх черні!.. Адже ще не доведено, що минуле не зовсім минулося або що воно знайде всеви-дяче око над зорями... Гм, гм! Хто це мені нашіптує? Невже там, над зорями, є месник? Ні, ні!.. Так, так!.. А навколо я чую страшливий шепіт: "Є там над зорями суддя!" І цієї ж ночі стати перед надзоряним месником! Ні, кажу я... Це тільки жалюгідний захисток, куди хоче сховатися твоє боягузтво.. Пустинно, німотно, глухо там, над зорями... А що як справді там щось є? Ні, ні, нічого там нема! Я наказую, щоб там нічого не було!." А як все-таки є? Горе тобі, якби все було зважено! Якби все було полічено цієї ж ночі!.. Чому аж до самих кісток проймає мене холод? Умерти! Чому так жахає мене це слово? Скласти звіт перед надзоряним месником... А якщо він справедливий, і всі сироти і вдови, всі пригноблені і замучені мною волатимуть до нього!.. А коли він справедливий, то чому ж вони страждали,, чому ти торжествував над ними?