— Се зовсім інша річ. При сучасних обставинах…
Актриса замахала руками.
— Знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу раз! Нудно. Елементарно. Годі. Се саме й він казав. Я ненавиділа його в такі хвилини.
Поет зважив не обстоювати сеї теми.
— Може він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі? — несміло докинув він.
— Який? Суфлером бути? Чи "гопакістом" може? Він же навіть і в хор не зугарен, а статистів наша трупа не возить за собою. Він то може б і на таке пристав. Але се вже занадто. Сього вже наші акторські забобони не дозволяють. "Законний муж" прем’єрки — "зорі", "нашої знаменитої" чи якої там ще — і "стовбичить на сцені" статистом, на німих ролях, служить попихачем, "кутки підпирає"… Ні, ні, ви сього може не розумієте, але се не-мож-ли-во! Я вам кажу. Він був би "круглою бездарністю" на сцені… Так само, як і ви! — додала вона раптом.
Поет почервонів.
— При чому тут я? Та й я ж ніколи не виступав на сцені — почім же ви знаєте, може…
— Ні, ні, "не може"! Я в сих речах маю нехибний нюх. "Кругла бездарність", кажу вам, — вона задирливо дивилась йому в вічі, — брр… я не знаю, сього може б і моє кохання не витримало!
В очах поетових блиснув лихий вогник.
— Однак же той… ваш знайомий, здається, не виявляв особливої "даровитості" і в своїй літературі, се ж ви самі казали.
— А, то зовсім інша річ!
Поет знизав плечима зневажливо:
— Не розумію, чому! Яка різниця?
— Газетяр може собі бути тричі бездарним, і все ж таки його називатимуть "чесним трудівником преси", а не "шантрапою".
— Ба, коли все діло для вас у словах…
— А чому ж би ні? Сподіваюсь, не ви будете мене вчити нехтування словами…
— Ну, так єсть же і слово "писака"!
Вона густо-плямисто почервоніла і блиснула на нього очима:
— Ви що собі думаєте!
— Пробачте…
— Хоч би який він був у літературі, моє найближче товариство того не вміло б зміряти і дорівняти до мого становища. Нехай би навіть він був остатнім у редакції, або хоч і зовсім без професії, та за кулісами в нас він був би тільки моїм чоловіком, а не попихачем театральним.
— Надзвичайно миле становище: "муж цариці!" — таки не втерпів поет.
— Нічим не гірше, ніж "жінка свого мужа".
Вони обоє переглянулись гостро, ворожо. Настало знов мовчання, довше від попередніх.
— Дайте мені папіроску, — озвалась нарешті актриса втомленим байдужим голосом.
Поет уже злагіднів і почувався немов до якоїсь вини супроти неї.
— Не можу, — заперечив він, — вам шкодить курити.
— Хіба не однаково, що мені шкодить, що ні?
— Кому ви се кажете? — з ніжним докором сказав поет і несподівано додав. — Я вас вразив?
— Ні. Тільки мені відхотілося говорити.
Поет пильно подивився на її обличчя; її очі були спущені, але й так вона не видержала того пильного погляду та й одвернулась до стіни.
Він узяв її руку в обидві свої: — Не гнівайтесь. Я сам не знаю, звідки взялась була ся лиха іскорка між нами. Тепер її нема — правда ж?
— Правда…
Вона обернулась до нього і заговорила, мов не було ніякої перерви: — Так чи сяк, ми розійшлись. Себто я одійшла від нього. Я перейшла в іншу, гіршу трупу, на лихіші умови, аби виїхати з того міста і податись на край світу. Еге ж, я поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись "одвідати" мого несудженого друга…
— Несудженого? Либонь, неприйнятого?
— Однаково. Се не була якась примха моя. Я ж вам кажу — я за свій хист боялась, бо справді він би не встояв проти дрібних родинних злиднів, йому був би мат. Себто я думала тоді, що тільки в тім разі був би мат, а воно вийшло: чи верть-круть, чи круть-верть, а все в головах смерть! Ха-ха-ха!..
— Ой Господи, з тим сміхом!
Поет хруснув пальцями.
Вона скрикнула: — Не робіть сього! Я не зношу!
Поет склав руки, але завважив: — Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви…
— Звісно! бо ви здорові, а я хвора. Не перебивайте, я не можу так говорити… Отож, я поїхала на Сибір. Я думала, що давши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його.
— І се була правда! — палко завважив поет.
— Ні. Неправда. Я се ліпше знаю. Не жрицею, рабинею почувала я себе з того часу. Мені здавалось, мов якісь кайдани оплутали мене, я забувала, що се ж я сама закувала себе, і я кляла якусь невідому силу… А втім, може й справді се якась невідома сила розкраяла мені серце і душу надвоє…
— Се вже така доля артистів і поетів, що вони кров’ю серця свого поливають собі шлях до безсмертя! — трохи патетично завважив поет.
Актриса скривилась.
— Ет, балаканина! А втім, за поетів не буду сперечатись, вам се ліпше знати. Я не поетка. Що ж до артистів, то, перш усього, яке там наше акторське безсмертя? Скільки літер, записаних в історії хисту? Чиє серце заб’ється, читаючи ті літери, так років… за десять?
— Ну, се вже ви замало одміряли.
— Однаково. Досить того, що таке "безсмертя" можна зміряти… Ні, ні, ні, нам треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. Поки я жила, була безжурна, в згоді з собою і з своїм хистом, я була щаслива і справді була чогось варта на сцені. Поки я не зазнала власного великого нещастя, горя, що заполоняв всю душу до останку, я могла "вживатися" щиро в своїй ролі — ви ж знаєте, моє emploi[76] було сильно-драматичні характери, — бо в мене був невичерпаний фонд почуття, не витраченого на своє власне життя. Я знала тільки те горе, що списано в драмах, і я вірила, що воно таким буває і в житті. Я жила тим писаним горем на сцені, а поза сценою я відпочивала від нього і набиралася нової сили. Колись я була дуже веселою "славною товаришкою", — ви не знаєте…
— Ні, я чув…
— Все одно. Не в тім сила… Та от… Коли я пізнала на собі, в живому житті, що то є горе і як робляться людські жертви, мені якось одразу збайдужіли мої ролі. Найменший фальш різав мене, і я годинами мучилась, добираючи "натурального" тону до тих фальшивих банальностей, якими пересипано п’єси мого репертуару (а то ж були ще не найгірші п’єси!). Я перестала "грати нутром", я почала студіювати ролі.
— Але ж се вища стадія драматичного хисту! — покликнув поет і хотів розпочати довгий доказ сього твердження, але вона спинила його рукою.