– Ти ж – іще вродливіший! – відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.
– Замовляй, чого бажаєш! – запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. – Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!
– Дякую, але ти нічого мені не винен, – відказала твердо. І звернулась до водяника: – Сподіваюсь, у вас не тільки риба?
– Усе, що вам заманеться! – ледь уклонився офіціант.
Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.
– Класно тут, правда? – догоджав з усіх сил. – Я тут часто тусуюсь!
– Як склалося твоє життя?
– Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!
– А ти – принц на білому коні?
– О! Ти б побачила, який білий кінь – мій білий мере – чекає надворі! Нас із тобою чекає.
Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..
– Знаєш, я принципово ходжу пішки!
З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.
– Ірунчик? – не дуже радо притулив її до вуха. – Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що – банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!
– Ірунчик? – пирснула Софійка. – Чи ж не Завадчук?
– Завадчук! Вона сама!
– Але тепер – завал на фірмі?
– Ну, а як їй ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується – і я на мілині!
Що ж, прокляття прокляттям, а характер характером.
– Ти вже йдеш? – Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. – Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!
Із глибини зали почувся гомін.
– Гля, шеф іде! – торкнув Софійку ліктем Кулаківський. – Власник ресторану! Крутяк!..
Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв… симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось… Такі очі…
Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!
– Я чекав на тебе!.. – У Сашкових руках – розкішні й тендітні… лілеї! Такі, що завжди любила, – сліпучо-білі!
– Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав… І ще раніше…
О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?
– Я знав, що колись ти повернешся! – продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. – І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!
– Але ж…
– Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..
– До чого тут…
– Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю… Русалонькою!
Ой!
Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!
– Що це було? Майбутнє? – питала не знати кого. – Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як… як ти це зробила? – безпомічно трясла дверцятами.
Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок "Потер-р-рпиш!..".
61. Обнадійливий ранок
– Софко, ну ти даєш! – Вадим був таким захопленим, що забув і привітатись. Він знову розбудив Софійку. Ростик уже зробився спокійнішим, і сестричка усе відсипалась. – Новий прикол! Той ханурик… дядько… татів брат… Отой, що ніби від наркотиків загнувся! Так от, живий він! Короче, вертається!
– Ти радий? – спитала традиційно.
– Це ж на хату зайвий рот! В’їжджаєш? То я був єдиним спадкоємцем, а тепер… В принципі нормально!
– Вітаю.
– О, мало не забув! Стара тебе на вечерю запрошує. На честь об’єднання родини й повернення блудних синів. Припливеш? Інші плани? – засмутився Вадим. – Це не в кайф, але що вдієш?..
– До побачення! Коли щось нове – свисти!
– Покедово!
– Софійко-о-о! – долинуло з вікна.
Вибігла на балкон. Внизу, біля дороги, стояв Сашко.
– Привіт! – помахала рукою. – Чого тобі?
– Як сьогодні спалось?
– Нормально! Якби не будили всякі, то й зовсім би добре! А нащо питаєш?
– Як це нащо? Ти що, не знаєш, яка це була ніч?
– І яка ж?
– Це була ніч у повню!!!
– Леле! Я й не помітила! Спокійно все, тихо.
На якусь мить Софійка забула про Сашкову звістку. Вулицею проходив Валентин. Очевидно, щойно повернувся з Києва. З ним була… його київська Іринка. Ішли бадьоро, сміючися і перекидаючися новеньким футбольним м’ячем.
Зла до нього не почувала. Ще б пак: якби тоді не його шоколадка, хто зна, як би все повернулось!..
– То кажеш, усе чудово, Софійко? – нагадав про себе Сашко.
– Все чудово, Сашку! Ця казка – щаслива!..