52. КЛІТИНКА НеЗАПЛДНОВАНОгО КРОСВОРДУ
Не пригадує, чи казала заповітну примовку цієї ночі. Здається, таки звучало щось на зразок "Сплю на спальному мішку, приснись, майбутній женишку!". Взагалі після цих примовок — дякувати Богові й Бугові — і Софійці, і Лесьці, і Віті, майже щоночі хлопці, хороші та різні, снились і снились. Навряд чи всі вони мали стати майбутніми нареченими, та веселого настрою ті сни додавали неабияк!
От і тепер... Спершу здавалось, що від пережитих за день хвилювань вона зовсім не здатна заснути, а потім зненацька опинилася в іншій реальності.
...Вона міцно пригортається до Нього, уткнувшись обличчям кудись у шию. Заховатись на цьому найдорожчому, найнадійнішому у світі плечі! Так затишно, так тепло! Наче вдома, куди нарешті повертаєшся після довгих блукань! Та вона ж кохала Його завжди! Кохала, але все заважали якісь нагальні справи, усе кудись мусила бігти, щось вирішувати-розгадувати!.. Але тепер годі! Найважливіші справи й найцікавіші загадки не заступлять їй більше цієї наймилішої людини!
...Здається, на них дивляться... Вокзал? Ресторан? Але Софії зовсім байдуже, вона ще міцніше тулиться до Нього, єдиного. Торкає незграбними поцілунками Йому шию, чистий комір, напрасовану сорочку... До вуст дотягнутись не зважується: вона зовсім не тямить цілуватись по-справжньому! Він теж не тямить (звідкись вона це точно знає), хоч і лагідно цілує їй волосся. І це так зворушливо, так гарно: вони долатимуть науку цілування разом, у них іще все попереду, і все у них вийде!..
— Я чекав тебе все життя! — ледь чутно шепоче їй на вухо, міцно-ніжно притуляючи її до себе одною рукою (в іншій — букет розкішних білих садових лілій).
Боже, звідки взявся на шиї цей рубець? У Нього були непрості роки... Ті роки були без неї, вона не підтримувала його у важку хвилину! Здасться, зі сльозами йому на сорочку покапала туш, але Він їй пробачить, бо ж — найрідніший, найкращий, найдорожчий! Вона сама потім випере плями... Зацілує, залікує всі рубці, всі рани...
— ..А я — ішла до тебе ціле життя! Тільки до тебе!..
...Софійка прокинулась від гучного калатання камін... та ні — власного серця. Воно мовби аж вискакує зі спальника!
Дивно, як цим калатанням не побудила людей! Ві-ку-ку й Леська мирно посопують. Ледь-ледь починає світати, надворі тихо й сіро.
Страшенно захотілося повернутись у сон: хай би доснився, хай би ніколи не закінчувався! Проте сон не вертався, тільки й того, що прокручувала ще і ще його запаморочливі миті...
Тихенько виборсалась зі спальника, вибралась із намету. Софійку, мов князівну, зустріла симфонія світанкових цвіркунів, цикад, пташиних голосів (ого, та птахів тут, виявляється, море, лиш озиваються вранці)! Довкола наче аж подзвонювали краплі густої роси, у переливах якої зароджувався новий день. Після такого сну день має бути тільки прекрасний!
День видався хай не прекрасним, але в цілому непоганим. Насамперед уже в обід примчало юне лошатко Микола Мамаєнко, а це значить, що вчора додому воно дострибало вдало, бо ж ніби чула за нього відповідальність.
По-друге, дитя прийняло за чисту монету її умову не приходити без нової історії. Колян притарабанив на подарунок Софійці... Ще як тільки розгортав зашкарублий згорток, камінчик на шиї почало кидати з жару в холод... Власне, якби не він, то Софійка подумала б, що божеволіє, адже коли нарешті полотно розрівнялось...
— Іго-го-го! — стріпнувся намальований кінь. Притримуючи бандуру і склавши ноги по-турецьки, просто до Софійки всміхався... козак Мамай! Здається, тут щойно прошуміла гроза, і він накривався ще мокрим сідлом... "...Гуп!.. Гуп!.. У тебе, сестро, гості?.. Так, сестрице!... Чи носять на різдвяні свята вечерю, чи ходять в гості кум до куми, брат до брата, сестра до сестри, чи піють півні?.." — промиготіло в уяві те, що примарилось було в музеї, при першій зустрічі з кам’яною бабою.
...Невже — і Мамай той самий? Наче відповідаючи, намальований козак (чи це тільки їй бачиться?) — підморгнув. Золота сережка-півмісяць у його вусі зблиснула (так он звідки пішла Вадова мода носити кульчика в одному вусі!), за нею чорною змійкою вився оселедець. І в очах (чогось аж Андрій згадався!) серйозність і лукавинка, янгол і біс, чернецтво й чаклунство, гультяйство (такий точно у гречці сидітиме!) і готовність до боротьби... Шукай-вітра-в-полі й у-ступі-товкачем-не-влучиш однією персоною!
Словом, то була... картина з Мамаєм!
— Ти... пограбував свою хату! — зойнула Софійка.
. — Нєа, це не та, що висить у хаті, — браво заперечив Мамаєнко. — Це стара! Усе прабабине горище перерив, поки знайшов! Чоботи в нього бач які?
— Коричневі, а що?
— Но-ві! Нові чоботи! Значить, це він уже після того, як турки... Ну, ти зрозуміла, — примружився змовницьки.
— О, це про таку я ще у Феодосії казав: дуже цінна картина! — вразився Іваненко, який наспів саме на процес дарування.
Взяти це просто так?!
"Знов підфортило так підфортило!" — відлунюю Вадимовим голосом.
"Бери, бери!" — шепотіли чортики в Мамаєвих очах.
"Нізащо!" — протестували залишки Софійчиноїсовісті.
Проте як не відмовлялась, хлопчина таки втелющив гостинця — запхав його власними руками в її намет!
Після такого було гріх відмовити дитині в екскурсії до гідроелектростанції, що її Колян обіцяв провести особисто. Тим паче, до походу зголосилися Дмитрик із Лесею, отже, Софійка не буде з Коляном сам на сам. А Туз, Богу дякувати, гасає десь на байді, отже, буде шанс обдумати вчорашній вечір і сьогоднішній сон.
І Ліда Василівна дозволила. Та й цікаво нарешті побачити споруду, яка то збільшує, то зменшує рівень води для спортсменів-водників!
Дорога неблизька, трохи через сільські вулички й городи, трохи через якісь річечки й місточки, Колян безперестанку щось торохтів, Леся й Дмитро весело підтримували розмову, а Софійка дріботіла за ними й тяжко думала.
Що це було — у її сьогоднішньому сні? Хто це був? Чомусь зненацька примарилась стара прабабусина шафа: урочисто-лискуча і водночас трохи набурмосена. Здається, той сон — аж ніяк не про Андрія. Але про кого?.. Тоді куди подіти суцільне шаленство останніх