— Мамо, тату, ви бачили?! — зойкнула не своїм голосом, дивлячись у рамочку.
В портрета, якраз на місці Софійчиної щоки, скло — надбите! І добре надбите: довгі й короткі тріщини розійшлися густою павутиною. Один порух — і з рамки просто на постіль посиплються дрібні скалки!
— Як це ти примудрилася? — подивувались і батьки.
— Я?! — від праведного обурення защеміли всі подряпини й садна водночас. — Це я вас маю питати, хто це зробив!
— Ну, Ростик ще так високо не вилазить! — Мама, знизавши плечима, гайнула до малого: пора його збирати й самій бігти на роботу.
— Із вікна поцілити сюди не випадає! — гмикнув тато, оглядаючи місце події. — Мабуть, скло вже було колись пошкоджене, а якийсь необережний протяг чи різка зміна температур...
— Від учорашнього дня кватирки я не відчиняла! — пробубоніла, тримаючись за щоку. — Щоб вавки не застудити.
— Може, воно розбилося ще позавчора?
— Вчора перед нашою прогулянкою було ціле!
— А після?
— Після?.. Хіба за моєю травмою хтось щось бачив?..
— Мабуть, ти вчора так упала, що аж тут скло посипалося! — засміявся тато.
Він жартував, але Софійці було не до сміху. "Справді, це вона!" — промкнуло наче струмом.
— Якщо речі б'ються самі від себе — то погана прикмета! — мимоволі додала тривоги й мама, стоячи на порозі з одягненим Ростиком. Вона не вірила в забобони, тому теж вважала, що жартує. — Ну, ми до баби Валі й до школи! Цьом-па-пусі!
— Головне — портрет уцілів! Не журись, доню, прийду з роботи — полагоджу. — Тато обережно зняв малюнок і виніс геть.
Ох, краще не описувати, як Софійку зустріли в школі!
— Оце бланж, оце фініш! — аж присвиснув Кулаківський. — У який поворот не вписалась? Кон-кре-е-етно хтось присвітив! Чи з усіма деревами в Білокрилівці перецілувалась?
— Та... це... зачепилася... об камінь... — палала і згоряла на місці.
Господи, нащо вона прийшла до школи?!!
— Бідолаха! Об камінь, кажеш? — підоспіла з удаваним співчуттям ненависна Завадчучка. — Знаю ці камені! Колись мій тато прийшов додому п’яний, то мама точно з таким ліхтарем ходила!
— Краще поправ свої накладні вії: на правому оці зовсім відклеїлись! — вихлюпнула зненацька всю неприязнь до Завадчучки, хоч вії, які Ірка палко видавала за свої, відклеюватись і не думали.
Тільки чемний Дмитрик мужньо не помічав Софійчиної біди. Шаріючись при випадковому погляді на лице однокласниці, вперто ділився з нею винятково математичними спостереженнями.
Вдома зачинилась у своїй кімнаті, примостивши біля вуха й біля Чорнобілчиної муркотливої спинки мобілку, зателефонувала до Ві-ку-ку:
— Що ти знаєш про русалок?
У слухавці застрочило подружчиними знаннями, і Софійка спрагло їх заковтувала:
— Руса’, купалки, водяниці, лоскотухи — богині земно7 води, які живуть на дні річо7! Ка'жу', в руса пальці на ногах з'єднані перетинками, як у гусей, це видно по їхніх слідах...
Ой, до чого тут перетинки? Які ноги—хвіст же?
Заперечити не встигла, бо мусила слухати далі:
— Сліди ці мо' бачити тільки тоді, коли руса, захоплені зненацька, бігом кидаються у воду! Бо звичай’ перед тим, як покину’ берег, вони загладжують пісок!..
Ну який пісок?!.
— А ще ка, що Руса’ може побачи’ тільки щаслива людина!..
Знайшла щасливу!.. Ні, не допоможе Вітуся! Краще порадитися з Сашком: той з усього придумує виходи! Розповісти про всі двадцять два нещастя...
— Але якщо вона комусь розка’ про це, з нею станеться велике лихо, — прониклива леськів-чанка, як завжди, на ходу вгадувала чужі думки. Все, зараз питатиме, нащо Софійці русалки!
— Для уроку треба! — спішила завершити розмову. — Цю, як її... "Русалку" Шевченка вчимо! Дякую, Ві-ку-кулечко! Бувай, закінчується рахунок!
Ні, це ж неможливо! Здається, Софійка перевтомилась, і треба просто добре відіспатися!
Чи, може, це таки пастка?..
5. Вівторок — день ще тяжчий
Зрештою, все не так і кепсько. Новий ранок свіжим пухким снігом покрив усі вчорашні прикрощі. Тато поміняв скло й уже почепив малюнок на місце.
Вранці знову приміряла майже дошиту сукню і звеселіла ще більше. Спадаючи складками-хвилями, сукня шелестіла краще за ніколи не бачене Софійкою море. Довгий шлейф закріплювався на зап’ясті вишуканою петелькою, тож кожен помах руки робив довгу сукню ще й пишною. Мінус кілька принесених у жертву помийному відру супів — і талія, вдало підкреслена кроєм, буде таки найтоншою. А те, що ставати перед дзеркалом поки що доводиться тільки одним боком, аби не бачити зіпсованої щоки... Так тітонька Сніжана передала вчора якусь нову дорогу мазь!
Навіть школу пропускати наразі немає сенсу: однак усі бачили Софійчине горе і невдовзі звикнуть, не помічатимуть.
І чому вона так тяжко пережила цю дрібну, нікчемну пригоду?
Але сталося непередбачуване.
На математиці до класу, трохи накульгуючи, раптом зайшла класна керівничка, біологічна Ліда Василівна.
— О, ви будете вести математику? Як ваше сухожилля? — доброзичливо загув клас, але раптом забув і про математику, і про сухожилля, і про саму Ліду Василівну.
Адже за вчителькою ступала... дівчина. Та-ка-а-а ді-і-івчина-а-а!! Весь клас ахнув! Струнка й тоненька, мов очеретинка. Очі — два бездонні озерця, такої смарагдово-зеленої барви, яка могла тільки снитись! Куди тим зеленим лінзам, у яких приходила Ірка! Жмуток темного волосся, заколотий химерним кістяним (зі слона? мамонта?) гребенем, перехоплено яскравою смарагдовою стрічкою. Стрічка обкручувала його по всій довжині, а довжина — хіба таке буває в наш час? — до колін. Таку розкіш Софійка бачила тільки на ляльці Барбі у вітрині найдорожчого магазину, та й то — один раз.
Мала ще нереальніше відчуття, ніж коли побачила сині черевички.
— Дорогі діти! — вчительчин голос теж, видно, тремтів од хвилювання перед такою красою. — На початку цього навчального року ми прийняли в колектив гарного учня Дмитра Іваненка. А сьогодні, діти... Сьогодні до нас приєднується ще
одна... дуже гарна учениця — Підлісняк... як вас... тебе, нагадай?
— Росава! — злегка схилила голівку новенька. При цьому її вії стрепенулись, як сполохані перепелички, і Софійці здалося, що й весь клас ніби підкинуло в небо змахом тих чорних, густючих, магічних, чаклунських — ах, куди тим накладним Ірчиним! — вій.