Аж ось знову відчинилася кормушка. Мельник приніс півбуханця хліба, великий чорний чайник і алюмінієву миску. Видно, шукав пайки, але опівночі не міг ніде знайти роздатчика, а тому згріб, що підвернулося під руку, й так І приніс.
— На…Вечеряй...
Андрієві тільки тепер впало в око, що Мельник намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій погляд, і дивиться десь вниз, собі на руки, зарослі рудуватим волоссям, на хліб, на ляду кормушки.
Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб і миску, підставив її під носик чайника. Мельник налив у неї чорного холодного чаю, а тоді покопався десь в кишені й висипав у миску жменю цукру:
— Їж...
І тихо закрив кормушку.
Андрій поставив миску на підлогу, поклав біля неї півбуханця хліба й сів. Дивився на чай і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:
— Чудний цей Мельник...
Йому не хотілось їсти. Відзначивши це, Андрій наперекір відломив крихту хліба, випив чай, і зжував ту крихту... Нехай.
Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня дорога скінчилася... Андрій опинився в чисто вибіленій, затишній, лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній стояло двоє ліжок, по-військовому застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена... Це щось нове, дивовижне й небувале! Чисто вибілена камера, постіль, блискуча підлога... Щось десь, значить, сталося... Тим часом Андрій здогадався, що це ж цю камеру спеціально звільняли для нього цієї ночі (і тому він ото чекав у тій кепській кімнаті з кранами), — вичувалося, що ще недавно в цій камері хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді відчинив кормушку:
— Оце ти будеш тут... Лягай спати! — буркнув і прихилив ляду.
Значить, це в усій тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх блощиць, змили весь піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском... Бач, як чисто! Чистісінько...
Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній на тумбу й підняв ковдру на ліжку — ліжко було застелене чистим простиралом, подушка в білій чистій наволочці, помацав— набита соломою, — все — і ковдра, і подушка, й простирало пахло креозотом і "Геліосом", але не тим, що так гарно палить і псує арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав — логічно мусила б тут десь бути й білизна ж, і рушник. Але як не придивлявся — ніде ніякої білизни не було. Видно "новий лад" тільки щойно почався і, як і все в цій безглуздій країні, недописує. Але й те, що є!.. Андрій згадував камеру 49, камеру 12-ту, третю "штрафну" й не вірив своїм очам.
Потім зітхнув, ліг на ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.
VІІ
На правах хорого Андрій напівлежав на ліжку і думав понуру думу, думу про все й думу ні про що, — коли до камери вкинули нову людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго,—мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що навіть і віддалено не нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях до самого кінця вже. Отже, він напівлежав у понурій задумі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто якусь нову людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за нею зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, в військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без відзнак, — людина мала дуже розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник "органів"..
"А-а, — подумав Андрій. — Це вони вкидають до мене сексота! Ще не могли дати ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще їм щось бракує!." — це він подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.
Гість стояв біля порогу й не рухався. Опустив руки й не знав, як йому бути. Він не в жарт був стурбований і зляканий.
— Ну, що ж, — промовив апатично Андрій. — За старими тюремними звичаями, кожен новоприбулий до камери є повноправним її громадянином... Прошу займати місце...
Гість несміливо, якось боком підійшов до ліжка, й сів обережно скраєчку, та все не зводив зляканого погляду з Андрія.
— Ну, що ж, — вів Андрій далі так само, але вже трішкі посміхнувшись (посміхнувшись з того зляканого вигляду). — За тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості... А так як єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь ласка...
Гість звівся й несміливо простяг тремтячу руку, відрекомендувався:
— Алєксєй Павлович Копаєв... Начальник Грунського райвідділу НКВД...
Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район — це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду, простяг свою руку назустріч і назвав себе...
Треба було бачити очі, обличчя й всю фігуру Копаєва, коли він почув Андрієве прізвище й ім'я. Він захвилювався, але вже не так, як перше, він аж скинувся весь і затремтів від збудження, а на очах йому виступили сльози:
— Ах, боже мій!.. — захлинувся Копаєв і заспішив: — Я ж вас знаю!.. Я вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав...
"Він, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, іменовані "ворогами народу"... Чи що він думав?! Адже ж він сам їх саджав! Чи він думав, що на нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ і подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?"
—А я думав... — і Копаєв не міг ніяк висловити, що саме він думав, хоча з його схвильованого, вкритого червоними плямами обличчя, з раптової відпруги, з переміни страху на явну радість можна було зробити висновок, що він саме так думав, як то вгадав інтуїтивно Андрій. А Копаєв квапився, захлинався, поспішав висловити те, що на нього несподівано бурхнуло:
— Я вас знаю... Я все ваше діло знаю... Сафигін — мій приятель, і я все знаю... Я вам усе розповім... Усе... Я був у нього. Він навіть у вашій справі їздив по моєму району... Він в селі С... — Ви знаєте С...? — так він там шукав ваших склепів зі зброєю... Я все знаю... — Копаєв белькотав і дивився на Андрія, просто йому в очі своїми очима, повними схвильованих сліз.