Ти спершу глянув на річку, далі вздовж берега, а вже тоді кинув погляд на шелюгові кущі. Там, де сріблилась риба в траві, стояло знайоме лисенятко. Передню лапку задерло, наче вагалося ступити вперед, а мордочка ж була така хитра, така довірлива! Обоє вушок стриміли, ловлячи найменшу небезпеку. Над лисенятком видзвонювала бджола, а воно хоч би що — розумними оченятами дивилось і наче усміхалось.
Бо й справді, золотаве сяйво мерехтіло на їхній блискучій, опуклій поверхні.
— Не бійся, — мовив ти якомога тихіше, щоб не сполохати руденького, веселоокого пройдисвіта. — Він прийшов до нас у гості. Це молоденький лис.
— Лис прийшов у гості?
— .А.в^кє^к. ІД є мій знайомий лис. Бачиш, скільки я риби наловив? Це для лиса, він дуже любить рибу.
Саййора вже відпустила твоє плече, отям-люючись, і її недавній перестрах замінився цікавістю.
— І часто ти ловиш для нього рибу?
— Вдруге, — знайшов силу сказати правду. В цю хвилю ти був дуже вдячний відважному звіряті, що знову навідалось. — Думаєш, чого ми сюди прийшли? Щоб ти, Саййора, теж познайомилася з лисом.
— А він не боїться йти до рук?
— Авжеж, боїться. Адже він дикий, любить волю.
— Який він славний! — захоплено вигукнула. — Так і хочеться погладити долонею.
— Не можна привчати до людської ласки, бо тоді звір стає ручним і може загинути серед хи-^каків.
— Чому ж лис остерігається брати рибу?
— Постривай, зараз візьме.
І ви попричаювались, тамуючи дихання. Лисеня опустило морду, легесенько ступило лапками по траві — і за якусь мить краснопір уже був у його зубах.
— Візьми ще, — майже пошепки сказав ти.
Лисеня майнуло в кущі, вискочило за пучками осоки — й тепер добре було видно, як воно біжить зі срібною рибкою, що поблискує на сонці.
— До Білої Балки побігло, там у нього нора... Давай вивідаємо.
Ви з Саййорою посхоплювалися з піску й через кущі гайнули слідом за лисеням. Його руда спинка майоріла ген-ген попереду, то пропадаючи серед лугової трави, то знову показуючись. Чи помітило лисеня, що за ним стежать, чи не помітило, а тільки не злякалось, кваплячись до свого житла. Скоро від берега звернуло в конюшину, в якій теж то потопало, то виринало, і ви з Саййорою все більше впевнювались, що не боїться, бо хіба ж можна боятися своїх друзів, які не зичать лиха, а тільки добра. Якась ворона хотіла з вишини кинутись на мале звірятко, вже й шугнула донизу, примусивши ваші серця завмерти перелякано, та не зачепила, біля самої землі зринула догори.
Й тут, на горбочку, порослому падалішнім житом і конюшиною, Лисенятко зникло, наче крізь землю провалилось. І коли ви ще трохи пройшли по його слідах, то зрозуміли, що воно не так крізь землю провалилось, як чкурнуло в нірку.
Біля її темного війстя було походжено й витоптано траву, а також біліли кості якихось птахів чи то дрібних звірів.
— Ось куди воно сховалося, — сказала Саййора.
Обстеживши горбочок, ви помітили, що з лисячої нори є ще два виходи, причому в різних місцях. Біля кожного виходу теж було поцятковано слідами й теж валялись обгризені кості, шерсть, пір'я.
— Тут живе, либонь, цілий лисячий виводок...
Позаглядавши у звірячі лази, поприслухавшись, ви повсідались неподалік від того входу до нори, де мало зникнути лисеня з рибою в зубах. І недовго довелось чекати, як раптом ген-ген, у похмурому отворі нори, щось наче блимнуло, ворухнулось — і вже без жодного звуку, без найтоншого шереху виткнулась гостра мордочка із тьмавою плямкою на писку, й двоє оче-нят-намистинок засвітились не ясними вогниками, а темними, примерхлими. В їхньому погляді не бачилось ні люті, ні сліпої жорстокості, які могли б бути у дорослого здорового звіра, а тільки допитливість. Так, це була не стара лисиця, якої ви могли б і злякатись, це з темного війстя нори визирало ваше знайоме лисенятко. Наче вірячи й не вірячи, що бачить вас перед собою. Наче радіючи вашій появі — і водночас ніяк не виказуючи своєї радості.
— А де ж ота рибка? Бач, уже немає в зубах, — сказала Саййора.
— Тут цілий виводок: мабуть, залишив своїм братам і сестрам.
— Кому? — усміхнулася Саййора. — Братам і сестрам?
— Ну, малим лисенятам, — буркнув. Сонце пригрівало землю, й лисеня якимось
майже невловним рухом посунулось уперед, виставляючи розумну мордочку на тепло. Й тепер зовсім близько можна роздивитись майже кожну руду шерстинку, й вогкий ніс, біля якого зрідка здригались темні вусики, й гострі вуха, й виставлені вперед лапки — пухнасті, м'які. Очі посвітлішали, розніжились, проте незмигливо двома цівками й далі цілились на вас. І чим довше ви перебували в такій мирній близькості від лисеняти, тим дужче здавалось, що поріднилися з ним, що не лякатиметься.
— Так і хочеться погладити рукою, — сказала Саййора. — Правда ^к, схо^кє на цуценятко?
І не встигла вона податись тілом уперед, не встигла простягнути руку, як лисеня вже зникло. Ось щойно грілось на сонці, здавалось прияз-ним-дружнім, а тут уже злякалось, уже пірнуло в чорну темряву землі, й не почулось найтихі-шого шереху.
Шкодуючи, що сполохали пухнастого рудь-ка, ви понахилялись головами до нори, прислухаючись. І раптом долинув до слуху слабкенький писк, наче то миші попискували в соломі, й ви здогадались: там ще є лисенята, вони чи бігають, чи бавляться. Мабуть, ждуть свою ма-тір-лисицю, яка подалась на полювання, і, щоб не нудьгувати, затіяли гру. А оте лисеня, що приходило до річки по рибу, найхоробріше серед них і найметикованіше. Бач, уже саме навчилося здобувати собі харч! Марно ще посидівши біля нори й так-таки більше не дочекавшись жодного цікавого лисячого писку, ви з Саййо-рою побігли геть.
— Коло, коло! Малюємо коло!
Хто черепком, хто дрючком, хто цвяхом — усі малюють велике коло на вигоні. Як завжди, гуртом править Шило: довгий чуб, схожий на ячмінні колоски, розкуйовдився, вицвілі брови стирчать конопляною кострицею, а очі незмінно мерехтять жаром. Від того жару, либонь, може спалахнути зелена трава.
— Ура! Граємо в голодного вовка!
Шило лягає в колі, накривається старим рядном, із-під якого стирчать його босі порепа-ні ноги. Вигнувши спину, він у такій позі й справді починає чимось скидатись на вовка, що причаївся в засідці. А в намальованому колі побіля Шила, себто голодного вовка, ходять діти з вашого кутка, себто вівці пасуться на моріжку. Серед них — і Мурашко грає ряботинням подзьобаного віспою обличчя, і Гнідаш має пачісками лляного волосся, і чорноока Катря, і Саййора, і ти. Пасучись, як вівця, ти намагаєшся триматись ближче до Саййори. Потім ви всі беретеся за руки, танцюєте довкола сплячого вовка і співаєте дружно: