Там старійшини залишали свої патериці з нарвалового рогу, бо нерушимий закон карав смертю кожного, хто насмілився б прийти на раду з будь-якою зброєю. У багатьох одежа була подерта знизу, в місці, позначеному пурпуровою нашивкою, щоб показати, що, оплакуючи смерть когось із своїх рідних, вони не шкодували одягу, та водночас жалобна нашивка не давала одежі дертися далі. Дехто ховав свою бороду в торбину з фіолетової шкіри, прив'язавши її двома шнурками до вух. Усі віталися між собою, обіймаючись і тиснучи один одного до грудей. Гамількара обступили, вітали його. Здавалося, ніби брати зустріли після розлуки брата.
Це були люди здебільшого присадкуваті, з горбатими носами, як у ассірійських колосів. У декого, одначе, ширші вилиці, вищий зріст і вужча стопа ноги виказували африканську кров їхніх предків кочовиків. У тих, хто цілими днями сидів у своїй конторі, були бліді обличчя; на інших позначилося суворе життя в пустелі; дивовижні оздоби блищали у них на всіх пальцях рук, засмаглих під
сонцем незнаних країв. Мореплавця знати було по хитливій ході, а від сільських жителів ішов дух винодавилень, сіна й мулячого поту. Ці колишні пірати чужими руками тепер обробляли поля, ці зажерливі купці, збивши великі гроші, споряджали кораблі, ці землевласники держали рабів, навчених різних ремесел. Всі вони добре знали релігійні обряди, розумілися на військовій стратегії, були хитрі, немилосердні й багаті. Обличчя їхні були стомлені довгочасними турботами. Вогнисті очі дивилися недовірливо, а звичка до подорожей та до постійної брехні, до торгівлі та владування надавала їм підступного й хижого вигляду, повного прихованої жорстокості й шаленої жадоби. А тут іще близькість божества навівала на них похмурість.
Спершу вони пройшли яйцеподібну залу із склепистою стелею. Семеро дверей, відповідно до сімох планет, вирізнялися на стіні кольоровими чотирикутниками. Перейшовши довгу кімнату, вони опинилися в другій такій самій залі.
В глибині зали горів канделябр, весь укритий різьбленими квітами, і на кожній із його восьми золотих гілок палав у діамантовій чашечці вісоновий гніт. Канделябр стояв на останньому з довгих східців, що вели до великого жертовника з бронзовими рогами по кутках. Обабіч ішли східці на плескату вершину жертовника; каміння там не видно було; все те виглядало, ніби гора нагромадженого попелу, а під нею щось помалу курилося. Далі, над канделябром, ще вище за жертовник, зводився Молох, увесь із заліза, з людськими, геть подірявленими грудьми. Його розгорнені крила слалися по стіні, опущені руки сягали підлоги; за очі йому правили три чорні камені на чолі, обведені жовтими колами, і, ніби готуючись заревти, він із страшною натугою витягав свою бичачу голову.
Довкола розставлені були ослінчики з чорного дерева. Позад кожного з них горів світильник на бронзовому ставнику, що трьома пазурами спирався на землю. Сяйво від усіх цих світильників відбивалося в перламутрових ромбах, якими викладено підлогу. Зала була така висока, що вгорі, під склепінням, червоні стіни здавалися чорними, а троє очей ідола блищали з висоти, неначе три зірки, напівзагублені в нічній темряві.
Старійшини посідали на ослінчики з чорного дерева, піднявши собі на голови поли своєї одежі. Вони сиділи нерухомо, схрестивши руки в широких рукавах, і перламутрова підлога здавалася блискучою рікою, що, струмуючи від жертовника до дверей, текла під їхніми босими ногами.
Посередині на чотирьох поставлених хрестом кріслах із слонової кості сиділи чотири верховні жерці: Ешмунів жрець був у фіолетових шатах, Танітин — у полотняних білих, Хамонів — у рудих шерстяних, а Молохів — у пурпурових.
Гамількар наблизився до канделябра. Він обійшов його кругом, оглянув запалені в світильниках ґноти і посипав на них запашного порошку; на кінцях гілок спалахнуло фіолетове полум'я.
Тоді розітнувся пронизливий голос, на нього відповів інший, і сто старійшин, чотири жерці та Гамількар заспівали гімн; повторюючи ті самі склади, дедалі посилюючи звук, вони брали вище й вище, і спів їхній ставав усе жахливіший, аж раптом вибухнув і завмер.
Хвилину чекали. Нарешті Гамількар витяг сховану в себе на грудях маленьку статуетку з трьома головами, синю, неначе з сапфіру, і поставив її перед собою. Було то зображення істини, символ духу, що мав пильнувати правдивого слова. Потім він знову поклав її собі на груди, і всі, ніби пойняті раптовим гнівом, закричали:
— То ж твої любі друзі, оті варвари! Зраднику! Негіднику! Ти вернувся, аби тільки побачити нашу загибель! Чи не так?
— Дайте йому говорити!
— Ні! Ні!
Вони мстилися, винагороджуючи себе за ту стриманість, до якої змушував їх суворий церемоніал; і хоч вони бажали повернення Гамількара, проте обурювалися тепер на саму тільки думку, що він врятував їх від поразки чи, краще сказати, не зазнав її разом з ними.
Коли галас притих, підвівся Молохів жрець.
— Ми питаємо тебе, чому ти не повертався до Карфагена?
— А вам що до того? — згорда відповів суфет. Зчинився ще більший крик.
В чому ви мене обвинувачуєте? Може, я погано командував військами? Ви бачили, як я веду бої, ви, що дали варварам...
— Годі! Досить!
Він знову заговорив тихо, щоб уважніше слухали:
— О так, ваша правда. Я помилявся, світочі Ваалові! Поміж нами є люди великої хоробрості та військової від ваги. Встань, Гісконе! — Пробігаючи примруженими очима по східцях до жертовника, немовби когось відшукуючи, він повторив: — Устань, Гісконе! Ти можеш скласти вину на мене, вони заступляться за тебе! Та де ж він? — Потім, ніби отямившись: — А! Та він же, певна річ, удома, серед своїх синів! Погукує на власних рабів і, щасливий та гордий, рахує розвішані на стінах разки почесного намиста, що заслужив у вітчизни.
Всі стурбовано заворушилися, посмикуючи плечима, неначе їх хльоскали нагаєм.
— Ви навіть не знаєте, живий він чи мертвий!
І, не зважаючи на їхній лемент, він сказав, що, кинувши на поталу суфета, вони кинули на загибель і саму Республіку та що мир із римлянами хоч би який, здавалося, вигідний, проте згубніший за двадцять битв. Дехто на ці слова почав плескати в долоні; були то бідніші з членів ради, яких завжди підозрювали в прихильності до народу чи до тиранії. Супротивники їхні, начальники сиситів та адміністратори, переважали їх кількістю; найвизначніші згуртувалися коло Ганнона, що сидів у другому кінці зали перед високими дверима, запнутими фіолетовою заслоною.