Колісниця з гуркотом проїхала крізь вузьку браму й зупинилася під просторим піддашшям; тут прив'язали коней, і вони взялися смикати з купи свіжонакошену траву.
Назустріч повибігали всі слуги. їх було дуже багато; рабів, що звичайно працювали на полях, тепер, боячись варварів, позганяли до Карфагена. Хлібороби, одягнені в шкури, волочили за собою ланцюги, які висіли на кісточках; у рабів, що виробляли пурпур, руки були червоні, як у катів; моряки вирізнялися своїми зеленими шапками; рибалки носили коралове намисто, у мисливців висіли на плечах тенета; мегарці були в білих або чорних туніках, у шкіряних штанях і — залежно від їхнього фаху—в солом'яних, полотняних або повстяних шапочках.
Позаду юрмилися люди в лахмітті; жили вони без якоїсь певної роботи, далеко від палацу, спали по садах, живилися покидьками з кухні; то була людська пліснява, що животіла ь тіні палацу. Гамількар терпів тих бідолах не так з милосердя, як із завбачливості. Всі вони на знак радості позатикали собі за вуха квіти; багато з-поміж них ніколи ще не бачили його.
Аж раптом на юрбу кинулись люди із зачісками, як у сфінксів, озброєні великими киями; б'ючи ними на всі боки, вони розганяли рабів, цікавих поглянути на господаря, щоб ті не підступали до нього і не дратували його своїм духом.
Всі впали ницьма на кам'яні плити, вигукуючи:
— Хай квітне твоя господа, око Ваалове!
Пробираючись серед цього люду, простягненого долі в кипарисовій алеї, до Гамількара підходив з кадильницею в руках і білою митрою на голові головний управитель палацу Абдалонім.
Саламбо якраз спускалася тоді сходами галер. Всі її служниці йшли слідом, переступаючи одночасно з нею зі східця на східець. Голови негритянок вирізнялися чорними плямами з-поміж оздоблених золотом пов'язок над чолом римлянок. Дехто з них мав у волоссі срібні стріли, смарагдові метелики або довгі шпильки, укладені віялом на взірець променястого сонця. Серед цієї суміші білої, жовтої й синьої одежі блискотіли персні, пряжки, намиста, торочки та браслети. Тихо шелестіли легкі тканини; було чути, як стукали сандалі, приглушено тупотіли по дереву босі носи; подекуди, піднявши голову, усміхалися євнухи, такі високі, що жінки були їм тільки по плечі.
Коли чоловічий гомін стих, жінота, позатулявши руками обличчя, зайшлася виском, подібним до виття вовчиць, таким диким та пронизливим, що, здавалося, сходи з чорного дерева, на яких вони збилися, згори до самого низу загули, неначе ліра.
Вітер маяв їхніми покривалами, і стиха похитувалися стебла папірусу. Був місяць шебаз, саме зимова пора. На тлі блакитного неба вимальовувалися вкриті цвітом гранати, крізь їхнє гілля видніло море, і, гублячись у туманній далині, маячів острів.
Побачивши Саламбо, Гамількар спинився. Вона народилася в нього, коли вже кілька синів повмирало. Та й народження дочки вважалося в сонцепоклонників за велике горе. Згодом боги послали йому сина, одначе в його серці залишався якийсь болючий слід зрадженої надії, відгомін прокляття, яким зустрів він її появу на світ. Тим часом Саламбо підходила ближче.
Різнобарвні перли звисали довгими гронами з її вух, сягаючи пліч і навіть ліктів. Розпушене волосся скидалося на хмаринку. На шиї висіли маленькі золоті квадратики, на кожному з яких була зображена жінка між двома здибленими левами; її убрання — то були справжні шати богині. Фіолетова сукня з широкими рукавами, щільно охоплюючи стан, розширювалась донизу. Яскраво нафарбовані губи підкреслювали білість зубів, а підмальовані очі здавалися ще довгастішими. Взута вона була в сандалі з пташиного пір'я на дуже високих підборах. Вона була страшенно бліда — видно, через холод.
Нарешті підійшла до Гамількара і, не дивлячись на нього й не підводячи голови, промовила:
— Вітаю тебе, око Ваалове! Вічна слава тобі! Перемога! Дозвілля! Щастя! Багатство! Давно вже тужило серце моє і господа сумувала. Та господар, що повертається, — як Таммуз воскреслий; і під поглядом твоїм, батьку мій, радість розквітне і нове життя забуяє!
Взявши з рук Таанах невеличку довгасту чашу, де парувало питво з борошна, масла, вина й кардамону, вона сказала:
— Випий на здоров'я цього питва, що на честь твого повернення приготувала тобі твоя служниця.
Гамількар відповів: "Будь благословенна!"— і рука його сама потяглась по золоту чашу.
Тим часом він так пильно глянув на дочку, що вона прошепотіла:
— Тобі сказали, пане мій?..
— Так, я знаю! — стиха відповів Гамількар.
— Що це було? Вона призналась? Чи, може, говорила про варварів? Він кинув кілька невиразних слів про скрутне державне становище, що сподівається його сам-один виправити.
— О батьку,— вигукнула Саламбо, — ти ж не можеш виправити непоправне!
Він відступив від неї, і Саламбо здивувалася, чого він так сторопів; вона не думала про Карфаген, а лише про блюзнірство, до якого й сама була причетна. Цей чоловік, перед яким тремтіли легіони і якого вона ледве знала, був їй страшний, як бог; він про все догадався, він усе знав, і зараз мало статися щось жахливе. Вона крикнула:
— Помилуй!
Гамількар повільно опустив голову.
Вона хотіла признати свою провину, та не наважувалася розтулити вуста, хоч і прагнула палко співчуття й розради. Гамількар боровся з бажанням зламати свою присягу. Він не зробив того з гордощів чи, може, боявся покласти край своїм сумнівам; дивився їй в обличчя, напружуючи всі сили, щоб відгадати, що ховає вона в глибині свого серця.
Важко дихаючи, Саламбо втягнула голову межи плечі, розчавлена тим важким поглядом. Тепер він був певен, що вона зганьбила себе в обіймах варвара; він увесь затремтів, підняв кулаки. Вона крикнула і впала на руки служниць, що стояли довкола неї.
Гамількар круто повернувся. Управителі пішли за ним.
Йому відчинили двері в комору, і він увійшов до великого круглого приміщення, де сходились, як спиці в маточині, довгі коридори, що вели до інших приміщень. Посередині стояв камінний круг з поруччям довкола, де на килимі лежали подушки.
Суфет спершу походжав туди й сюди, ступаючи широко і швидко; він тяжко дихав, гучно тупав підборами, проводив долонею по чолу, як людина, що відганяє мух. Та врешті підвів голову й, озираючи гори свого добра, поволі заспокоївся. Він дивився в глибину коридорів і подумки обходив інші кімнати, напхом напхані великими скарбами. Бронзові пластинки, злитки срібла й залізні бруси лежали впереміш із олов'яними кружалами, привезеними з Кассітерід через Туманне море; лантухи з пальмової кори були повні вщерть смоли, що добувається в країнах чорношкірих; золотий пісок, понасипуваний у міхи, потроху витікав на старих рубцях, що вже розлазились. Тонкі волокна морських рослин звисали поміж в'язками льону, привезеного з Єгипту, Греції, Тапробани та Іудеї; цілими кущами стовбурчилися корали, накидані попід стіною; повітря було насичене якимось невиразним духом — пахло парфумами, прянощами, тхнуло шкурами, страусовим пір'ям, що великими жмутами звисало зі стелі. Перед кожним коридором слонові ікла, поставлені сторчма і з'єднані вістрями вгорі, становили арку над дверима.