Мато вмовк; з розтуленими вустами й похиленою головою він утупився в землю.
— Я хочу її! Вона потрібна мені! Я вмираю за нею! На саму тільки думку пригорнути її втрачаю тяму і водночас ненавиджу її, Спендію! Мені хочеться побити її! Що діяти? Я ладен уже й продати себе, щоб стати її рабом. Але ж ти, ти був її невільником. Ти міг бачити її. Розкажи ж про неї! Певно, щоночі вона виходить на терасу палацу. Ох! Мабуть, каміння тремтить під її сандалями і зорі схиляються, щоб глянути на неї!
Шаленіючи, він знову впав і захрипів, ніби поранений бик.
Потім заспівав:
"Він гнався в лісі за почварою з жіночим лицем, з хвостом, що звивався між сухим листям, ніби срібний струмок".
Розтягуючи слова, Мато удавав голос Саламбо, а простягнені його руки так торкали повітря, як ті легкі дві руки перебирали на лірі струни.
На всі Спендієві потішання Мато говорив одне й те саме. Ночі минали за тим квилінням та вмовлянням.
Мато пробував утопити своє горе в вині. Проте після пиятики ставав іще сумніший. Він сподівався розважитись, граючи в кості, та тільки одну по одній втратив усі золоті бляшки зі свого намиста. Якось він дав завести себе до прислужниць богині, а спускаючись пагорком назад, ридав, немов ідучи із похорону.
Спендій, навпаки, ставав відважніший і веселіший. Його бачили в повитих зеленню винарнях, як він говорив з вояками. Він лагодив старі панцери. Жонглював мечем. Ходив у поле шукати хворим цілющого зілля. Був жартівливий, спритний, до краю винахідливий та балакучий; варвари звикли до його послуг, і він завоював їхню любов.
Вони очікували карфагенського посланця, що мав їм привезти на мулах коші, повні золота, і, знову починаючи ті самі рахунки, виводили пальцями на піску цифри. Кожен снував мрії про майбутнє, коли він матиме наложниць, рабів, землю; декотрі збиралися закопати свої скарби або забрати їх з собою в небезпечну морську подорож. Та в тому неробстві вдача їхня ставала неспокійна, виникали постійні суперечки між вершниками та піхотою, між варварами та греками; цілий день у таборі лунав пронизливий жіночий вереск.
Щодня прибували юрби майже голих людей, які, захищаючись від сонця, накривали собі травою голови; то були боржники багатих карфагенців; їх змушували обробляти багатіям землю, і вони втікали, шукаючи волі. Плавом пливли лівійці, селяни, яких довели до зубожіння податки, прибивалися вигнанці, злочинці. А там прийшло юрмище купців, які торгували вином та олією; розлючені, що їм не сплачено боргів, вони й собі повстали проти Республіки. Спендій виголошував промови проти Карфагена. Незабаром стали вичерпуватися запаси харчів. Гомоніли, щоб рушати всім військом на Карфаген і покликати на допомогу римлян.
Одного разу надвечір до табору долинули якісь глухі звуки, і вдалині серед хвилястої рівнини замаячіло щось червоне.
Були то великі пурпурові ноші, оздоблені з чотирьох кутків пучками страусового пір'я. Кришталеві ланцюги з разками перлів билися об запнуті заслони. За ношами ступали верблюди, теленькаючи великими дзвониками, почепленими їм на груди; верблюдів оточували вершники, від плечей до п'ят у лускуватих золотих латах.
Вони спинилися кроків за триста від табору, повитягали з чохлів, що везли ззаду за сідлами, круглі щити, широкі мечі та балтійські шоломи. Кілька вершників залишилося біля верблюдів, решта попрямували до табору. Нарешті з'явилися емблеми Республіки — голубі дерев'яні жердини з конячою головою або сосновою шишкою на вершку; варвари повставали й почали плескати в долоні; жінки кинулись до легіонерів, цілували їм ноги.
Наближалися ноші, що їх несли двадцять негрів, швидко ступаючи розміреним дрібним кроком; вони повертали то в один, то в другий бік, куди випадало, бо їм заважало мотуззя наметів, худоба, що блукала повсюди, тагани, де варилося м'ясо. Час від часу товста, обтяжена перснями рука відхиляла заслону і хрипкий голос вигукував лайки; тоді носії зупинялися й, обравши іншу дорогу, посувалися далі крізь табір.
Аж нарешті пурпурова заслона піднялась; на широкій подушці спочивала голова людини з байдужим одутлим обличчям; брови зводились, ніби дві арки з чорного дерева, з'єднані докупи; в кучерявому волоссі сяяли золоті блискітки; лице було дуже бліде, неначе припорошене мармуровим пилом. Все тіло ховалося під купою баранячих шкур.
В чоловікові, що лежав на ношах, вояки впізнали суфета Ганнона, через повільність якого програно битву біля Егатських островів; що ж до перемоги над лівійцями під Гекатомпілем, то там він, як гадали варвари, поводився з переможеними милосердно тільки через зажерливість, бо продав на свою користь усіх полонених, хоч і заявив перед Великою радою, ніби вони загинули.
Наглянувши за якийсь час місце, звідки вигідно було промовляти до війська, Ганнон подав знак,— ноші зупинилися, і суфет, підтримуваний двома невільниками, хитаючись, ступив на землю.
Він був узутий у капці з чорної повсті, оздоблені срібними півмісяцями. Ноги були, як у мумії, пообмотувані навхрест пов'язками, і між ними проглядало тіло. Живіт випинався під червоною курткою, що прикривала стегна. Складки шиї лежали на грудях, як підгорля у бика; квітчаста туніка аж тріщала під пахвами. Він мав на собі ще черезплічник, пояс та широкий чорний плащ з вильотами. Пишний одяг, велике намисто з голубих камінців, золоті пряжки та важкі сережки тільки робили його ще гидкішим. Він скидався на якогось великого ідола, неоковирно витесаного з кам'яної брили; білуваті лишаї, якими взялося все його тіло, надавали йому вигляду трупа. Тільки ніс, гачкуватий, як дзьоб у шуліки, широко роздимався, вдихаючи повітря, та маленькі очі із злиплими віями палали хижим, металевим блиском. Він тримав у руці лопаточку з алое, щоб нею чухати собі тіло.
Нарешті два покликачі засурмили в срібні роги; юрба принишкла, і Ганнон став говорити.
Він почав із прославляння богів та Республіки; варвари повинні радіти, що служили їй. Але треба бути розважливішими, настали тяжкі часи: "Якщо господар має всього три маслини, то хіба не справедливо буде, коли він залишить собі дві?"
Так старий суфет приправляв свою мову прислів'ями та притчами, весь час киваючи головою, щоб йому притакували.