– Це ви правильно, – відповів Фуршон. – Як каже дядько Нізрон, що так довше за всіх і лишився республіканцем: "Народ живе тяжким життям, а не вмирає, за нього час!..".
Фуршон ніби поринув у думки, і Тонсар скористався з цього, щоб забрати назад свою пастку; але, беручи її, він надрізав ножицями штани дядька Фуршона, поки той підносив склянку до губ, і наступив ногою на монету в сто су, що випала на завжди вогку частину долівки, куди відвідувачі випліскували із своїх склянок. Цю крадіжку, хоч і дуже спритно зроблену, старий, мабуть, помітив би, якби в цей час не з’явився Вермішель.
– Тонсар, чи не знаєте ви, де татусь? – запитала урядова особа, стоячи під тином.
Вигук Вермішелі, крадіжка монети і останній ковток із склянки збіглися в часі.
– Тут, мій офіцере! – відгукнися дядько Фуршон, подаючи руку Вермішелі й допомагаючи йому зійти на ґанок.
З усіх бургундських фігур обличчя Вермішелі здалося б вам найбільш бургундським. Понятий був не те що червоний, а пунцовий. Обличчя його, наче деякі тропічні місцевості земної кулі, де-не-де спалахувало дрібними підсохлими вулканчиками, облямованими тією дрібною зеленою пліснявою, яку Фуршон досить поетично звав "винними квіточками". Ця вогненна пика з рисами, надмірно розрослими внаслідок безперервного пияцтва, здавалася циклопічною, освітлена з правого боку жвавою зіницею, а з лівого – загашена жовтуватим більмом на оці. Завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Іуди, надавали Вермішелі такого ж страшного вигляду, який він насправді був м’який та лагідний. Ніс у формі труби скидався на знак запитання, якому, здавалося, завжди відповідав, навіть коли не був розкритий, рот зовсім неймовірних розмірів. Вермішель, маленький на зріст, носив підбиті залізними цвяхами черевики, штани з оксамиту зеленопляшкового кольору, старий жилет, полатаний різною тканиною і наче зроблений з клаптикової ковдри, сюртук із грубого блакитного сукна і сірий капелюх з широкими крисами. Цю розкіш, наказану містом Суланжем, де Вермішель сполучав посади воротаря в міській ратуші, барабанщика, тюремного сторожа, скрипаля й понятого, підтримувала пані Вермішель, грізна супротивниця філософії Рабле. Ця вусата й чоловікоподібна особа, в метр завширшки і вагою у сто двадцять кілограмів, але дуже спритна, утвердила свою владу над Вермішелем, який, дістаючи від неї штурханці під час сп’яніння, терпів їх і тоді, коли бував тверезий. Ось чому дядько Фуршон казав, зневажаючи одяг та поведінку Вермішелі: "Рабська ліврея!".
– Як згадаєш про сонце, так і побачиш його проміння, – продовжував Фуршон, повторюючи жарт, викликаний сяючим обличчям Вермішелі, яке й насправді скидалося на одне із тих золотих світил, що малюються на вивісках по провінційних шинках. – Чи не помітила вже пані Вермішель занадто багато пороху на твоїй спині, що ти втік від своїх чотирьох п’ятих, бо не можна ж назвати цю жінку твоєю половиною? Що привело тебе сюди спозаранку, битий барабане?
– Знову ті ж самі державні справи! – відповів Вермішель, явно звиклий до подібних жартів.
– А, торговельні справи в Бланжі йдуть поганенько; нам доведеться опротестувати кілька векселів? – сказав дядько Фуршон, наливаючи склянку вина своєму другові.
– Та наша мавпа повзе за мною, – сказав Вермішель, посмикуючи плечем.
На робітничому жаргоні "мавпа" означає хазяїна. Цей вираз увіходив до словника Вермішелі й Фуршона.
– І чого це панові Брюне надумалося тут набридати? – запитала Тонсарша.
– Ет! боже мій, – вигукнув Вермішель. – Ви йому тут за останні три роки даєте прибутку більше, ніж самі того варті… О, добре він вас тисне, оцей хазяїн з Егів! Спритно він робить, оцей Оббивальник… Як каже дядько Брюне: "Коли б у нашій долині було ще троє таких поміщиків, як він, моє багатство було б забезпечене!..".
– І що це вони ще здумали нового проти бідняків? – сказала Марі.
– Слово честі,– відповів Вермішель, – все це не таке вже й дурне! І вам всім, зрештою, доведеться прищемити собі пальчики… Що ви хочете! От уже скоро два роки, як вони забрали над вами силу з трьома своїми сторожами й кінним об’їзником, старанними, наче ті мураші, та з оцим польовим сторожем, справжнім людожером. Та й жандармерія б’ється тепер з усякого приводу заради них… Вони вас розчавлять…
– Як би не так! – сказав Тонсар. – Ми дуже вже плоскенькі… Краще опирається не дерево, а трава.
– Не дуже ти покладайся на це, – заперечив своєму зятеві дядько Фуршон, – у тебе є майно…
– Та й нарешті,– продовжував Вермішель, – вони вас люблять, оті люди, з рання й до вечора тільки про вас і думають! Вони так розміркували: "Худоба їхня травить наші луки; ну, ми її й відберемо від них, оцю худобу; не зможуть же вони самі жерти траву на наших луках". А як на спині в кожного з вас висить по вироку, вони наказали нашій мавпі одібрати ваших корів. Сьогодні зрання ми почнемо з Коншів, заберемо корову в тітки Бонебо, корову в Годенші, корову в Мітанші…
Ледве зачувши ім’я Бонебо, Марі, коханка Бонебо, сина старої власниці корови, вистрибнула у виноградник, підморгнувши своїм батькові й матері. Вона, як той вугор, вислизнула в щілину тину й помчала до Коншів із швидкістю переслідуваного зайця.
– Понароблять вони такого, – спокійно сказав Тонсар, – що їм кістки попереламують, а шкода: матері їм нових не понароблять.
– Хто зна, а може, й понароблять, – підтримав дядько Фуршон. – Тільки, бачиш, Вермішель, я раніш як через годину з вами ніяк не зможу вирушити, в мене дуже важлива справа в замку.
– Важливіша за три підписи по п’ять су кожний? "Грішно плювати у виноград", – казав ще патріарх Ной.
– Я ж кажу тобі, Вермішель, що мої торговельні справи кличуть мене в Егський замок, – повторив старий Фуршон, напускаючи на себе сміховинну поважність.
– А навіть коли б цього й не було, – сказала Тонсарша, – краще було б татові на часинку зникнути. Невже вам би дуже хотілося знайти корови?
– Пан Брюне – людина не зла, він, далебі, був би радий знайти самі тільки коров’ячі коржі,– відповів Вермішель. – Людині, що мусить, як він, їздити вночі, треба оберігатися.
– І правильно робить, коли так, – сухо сказав Тонсар.