– Пане, вони вбили його!..
Цей крик був такий жахливий, що розбудив графа; він подзвонив, підняв на ноги весь дім. Стогони пані Мішо, яка народила на землі мертве немовля, притягли до неї генерала й слуг. Коли нещасну конаючу жінку підняли, вона вмерла, сказавши генералові:
– Вони його вбили!
– Жозеф! – гукнув граф своєму лакеєві,– біжіть по лікаря! Може, є ще якась надія… Ні, краще попросіть прийти пана кюре, бо ця бідна жінка насправді вмерла й дитина теж… Господи! Господи! Яке щастя, що тут нема дружини!.. А ви, – сказав він садівникові,– підіть дізнайтеся, що сталося.
– Сталося те, – сказав слуга з павільйону, – що кінь пана Мішо зараз примчав сам, з обірваним повіддям, забризканий кров’ю… На сідлі пляма крові.
– Як же бути вночі? – сказав граф. – Ідіть розбудіть Груазона, викличте об’їзників, сідлайте коней, – ми обслідуємо місцевість.
На світанку восьмеро людей, – граф, Груазон, троє об’їзників і два жандарми, прибулі з Суланжа разом з вахмістром, обслідували всюди місцевість. Всередині дня тіло начальника охорони, нарешті, було знайдено в лісовій хащі, між широким і віль-о-фейським шляхами, в кінці егського парку, у п’ятистах кроках від Коншської брами. Два жандарми зараз же поїхали: один – у Віль-о-Фе, по прокурора, другий – у Суланж, по мирового суддю. Тимчасом генерал з допомогою вахмістра склав протокола. На шляху було видно сліди тупцювання коня, який став дибки навпроти другого павільйону, і різкі відбитки бігу переляканого коня до першої лісової стежки, нижче живоплоту. Ніким не керований кінь помчав туди; капелюх Мішо знайдено було на тій же стежці. Щоб повернутися до стайні, кінь обрав найкоротший шлях. У спині в Мішо була куля, хребет був перебитий.
Груазон і вахмістр найстаранніше дослідили грунт навколо місця тупцювання коня, яке позначало те, що офіційною судовою мовою зветься "місцем злочину", але не могли знайти жодних доказів. Земля занадто замерзла, щоб зберегти відбиток слідів убивці Мішо; вони знайшли тільки паперовий патрон. Коли місцевий прокурор, судовий слідчий і лікар Гурдон приїхали забрати тіло й зробити розтин, було встановлено, що куля, яка за розмірами відповідала знайденому патронові, була кулею солдатської рушниці, була випущена з солдатської рушниці, а в усій бланжійській громаді солдатської рушниці не було. Судовий слідчий і прокурор, пан Судрі, ввечері в замку, ухвалили зібрати докупи всі матеріали слідства й чекати. Такої ж думки дотримувалися вахмістр і жандармський лейтенант з Віль-о-Фе.
– Неможливо, щоб цей постріл не зробив хтось із місцевих жителів, – сказав вахмістр, – але в нас дві громади – Коншська і Бланжійська, і в кожній з них є по п’ять-шість чоловік, здатних на таку справу. Той, на кого я маю найбільшу підозру, – Тонсар, пиячив усю ніч, але ваш помічник, мій генерале, брав участь у цій гулянці: мельник Ланглюме не розлучався з ними. Вони всі були такі п’яні, що ледве стояли на ногах; молоду вони відвели о-пів на другу, а повернення коня вказує, що Мішо вбито між одинадцятою й північчю. Чверть на одинадцяту Груазон бачив усю компанію за столом, і в цей же час пан Мішо проїхав у Суланж, куди він прибув об одинадцятій, його кінь став на диби між придорожними павільйонами; але він міг бути поранений, не доїжджаючи Бланжі, і деякий час триматися в сідлі. Треба притягти до суду чоловік із двадцять, щонайменше, заарештувати всіх підозрілих осіб; але ці пани знають селян так само добре, як їх знаю я: ви можете протримати їх в тюрмі цілий рік і, крім заперечення, нічого від них не доб’єтесь. Як накажете зробити з усіма, хто був у Тонсара?
Викликали мельника Ланглюме, помічника генерала де-Монкорне; він розповів усе про той вечір. Вони сиділи всі в шинку, не виходили з нього більше як на кілька хвилин на подвір’я… Близько одинадцятої він теж виходив разом з Тонсаром; розмовляв про місяць та про погоду; нічого особливого вони не чули. Він перелічив усіх гостей, але ніхто з них не виходив з шинку. Близько другої вони всі разом проводили молодих додому.
Генерал умовився з вахмістром, жандармським лейтенантом і прокурором, що з Парижа пришле досвідченого шпика, який прийде в замок як робітник і буде поводитися так погано, що його доведеться звільнити. Він почне пиячити, стане завсідником у "Великих-ГУ-синіх" і лишиться жити десь близько, лаючи генерала. Це був найкращий план, щоб підслухати якесь зайве слово й підхопити його на льоту.
– Хоч би мені навіть довелося витратити двадцять тисяч франків, я все ж знайду вбивцю мого бідного Мішо! – невпинно казав генерал Монкорне.
Він поїхав з цією думкою і повернувся з Парижа у січні з одним з найуміліших виучеників начальника паризької таємної поліції, який оселився в замку, ніби для того, щоб керувати внутрішніми переробками, а взявся за браконьєрство. На нього склали кілька протоколів; генерал його вигнав і повернувся в Париж у лютому.
X. Тріумф переможених
У травні, коли настала гарна погода і в Еги з’їхалися парижани, одного вечора привезений дочкою пан де-Труавіль, Блонде, абат Бросет, генерал і віль-о-фейський супрефект, що приїхав у замок з візитом, грали – хто в віст, хто в шахи; було пів на дванадцяту. Жозеф доповів графові, що звільнений ним непридатний робітник хоче з ним поговорити; він вважає, що граф винен йому якісь гроші. За словами лакея, він був п’яний, як ніч.
– Гаразд, зараз вийду.
І генерал вийшов на галявину, в деякій відстані від замку.
– Пане граф, – сказав шпик. – Із цих людей нічого не видушити; я міг дізнатися тільки ось що: коли ви лишитеся тут і схочете, щоб тутешні жителі відійшли від звичок, яких їм дозволила набути мадмуазель Лагер, вони вас теж коли-небудь підстрелять… Робити мені тут, в усякому разі, більше нема чого; вони мене бояться більше, ніж ваших сторожів.
Граф розплатився з шпиком, який поїхав з маєтку, і від’їзд якого підтвердив підозру винних у смерті Мішо. Коли генерал повернувся в салон до гостей, на обличчі його було написане таке сильне й глибоке хвилювання, що стурбована дружина спитала його, що нового він дізнався.
– Любий друже, я не хотів би тебе лякати, але все ж краще, щоб ти знала, що смерть Мішо – це певне застереження нам, щоб ми залишили цей край…