Проминувши цей гайок, розташований тут наче сторожовий пост, я досяг чудесної долини, де вглибині вирує струмок, який я переїхав місточком із замшілих каменів незрівнянного забарвлення, найгарнішого з усіх мозаїк, створених часом. Алея повільно піднімається за течією струмка. Вдалині відкривається перша панорама: млин з його греблею, насипаний шлях, дерева, качки, розвішана білизна, будинок з солом’яною покрівлею, сіті й рибник, і тут же, звичайно, хлопчисько-мельничук, що вже уважно втупив очі в мене. Скрізь, хоч де на селі, коли ви впевнені, що цілком на самоті, ви стаєте мішенню для пари очей з-під полотняного ковпака; робітник кидає свою мотигу, виноградар випростує свою зігнуту спину, маленька пастушка кіз, корів або овець збирається на вербу шпигувати за вами.
В’їзний шлях незабаром перетворюється на алею з акацій, що веде до ґрат тієї епохи, коли слюсарна справа виготовлювала отакі повітряні філігранні вироби, дуже схожі на закрутки з прописів учителя краснопису. Обабіч ґрат тягнеться рів, подвійний вал якого прикрашений дуже грізними списами різних розмірів– справжній залізний їжак. Крім того, до ґрат примикають два будиночки для сторожів, дуже схожі на такі ж будиночки у Версальському палаці та увінчані вазами неосяжних розмірів. Позолота арабесок від часу почервоніла, ржа наклала на них свої тони; але ця брама, що має назву "в’їзної" і являє руку великого дофіна, якому Еги завдячують нею, здалася мені ще прекраснішою. На кінці кожного рову починаються нештукатурені мури, де каміння, викладене на розчині червонуватої глини, має найрізноманітніші відтінки: яскраву жовтизну кременю, білину вапняку, червонобурість піщанику, – і найдивовижніші форми. Спочатку парк темний, його стіни сховані виткими рослинами й деревами, які років з п’ятдесят не чули сокири. Можна подумати, що цей ліс, якимсь феноменом, властивим виключно самим лісам, знову повернувся до незайманості. Стовбури обвиті повзучими рослинами, перекинутими з дерева на дерево. Блискуче листя омели звішується з усіх розгалужень сучків, де тільки могла затриматися волога. Я знову побачив тут гірлянди велетенського плюща, – ці дикі арабески, що ростуть не ближче як за п’ятдесят льє від Парижа, там, де невелика вартість землі дозволяє їх зберігати. Пейзаж, коли його так розуміти, вимагає багато землі. Ніщо тут, звичайно, не пригладжене, ні на чому не відчуваються сліди садових грабель; вибоїни, повні води, жаба мирно виводить у них своїх пуголовків, і ніжні лісові квіточки ростуть по їх краях, а верес тут такий самий прекрасний, як той, що я бачив у січні на твоєму каміні, у пишній жардиньєрці, принесеній Флоріною. Ця таємничість п’янить, збуджує невиразні бажання. Запахи лісу, що їх так обожнюють ласі до поетичних настроїв душі, яким подобаються найшкідливіший мох, найотруйніші безквіткові, болітця, верба, бальзамін, чебрець, зелена вода калюжі, круглокінцеві зірки жовтих лілій, – уся ця потужна благодать довіряла себе нюхові моїх ніздрів, даруючи мені якусь думку, може, свою душу. І я подумав про рожеве плаття, що миготіло на повороті звивистої алеї.
Алея раптом закінчується останнім гайком, де тріпочуть берези, тополі й всі інші тремтливі дерева, зібрані в одну розумну родину, із струнким гіллям, гарного вигляду, – дерева вільного кохання! Звідси, мій дорогий, я побачив ставок, вкритий лататтям, рослинами з широким розпластаним листям або вузенькими тонкими листочками, а на ньому – занедбаний човен, пофарбований на чорний і білий колір, – кокетливий, наче шлюпка сенського весляра, і легкий, як горіхова шкаралупа. Далі височить замок, датований 1560 роком, побудований із цегли приємного червоного кольору, з кам’яною перев’яззю і обрамуванням по рогах і на вікнах, з невеличкими ще шибками (о, Версаль!). Камінь, витесаний алмазною гранню, як на тому фасаді палацу дожів у Венеції, що виходить на Міст Зітхань. Правильну форму в цьому замку має тільки центральний корпус, звідки величний ґанок спускається роздвоєними сходами на два марші, з закругленими балясинами, тонкими в основі і роздутими всередині. Цей головний корпус супроводять башточки у вигляді невеличких дзвіниць із свинцевим квітковим орнаментом і новітні павільйони з галереями й вазами у більш або менш грецькому стилі. Тут, любий друже, жодної симетрії. Впритул цих випадково понатиканих гнізд ростуть зелені дерева, крони яких осипають дахи безліччю свого побурілого насіння, підтримують розростання моху і оживлюють глибокі, втішні для очей щілини. Тут італійська пінія з її червоною корою й величною кроною; тут двохсотрічний кедр, плакучі верби, північна ялина, бук, що набагато переріс її; далі, перед головною баштою, зовсім уже незвичайні дерева: підстрижений тис, що нагадує якийсь розорений французький сад, магнолії і гортензії в його ногах, – словом, інваліди з героїв садівництва, колись модні, а тепер позабуті, як і всі герої.
Пічний димар з оригінальним скульптурним оздобленням, випускаючи густі клуби диму в одному з кутів будинку, упевнив мене, що весь цей прекрасний краєвид– не оперна декорація. Кухня вказувала на присутність живих істот. Чи бачиш ти мене, свого Блонде, який в Сен-Клу уявляє себе за полярним колом, посеред цього полум’яного бургундського пейзажу? Сонце немилосердно пече, зимородок сидить на березі ставка, коники стрекочуть, цвіркун кричить, лопаються стручки якихось рослин, маки густими сльозами ллють своє снотворне зілля, – і все це виразно вимальовується на темній синяві ефіру. Понад червонуватою поверхнею тераси виривається веселе полум’я того природного пуншу, який п’янить комах і квіти, який обпікає нам очі і вкриває нам смагою обличчя. Виноград наливається, листя його заволочене павутинням найтонкіших білих ниток, тендітність яких присоромлює першу-ліпшу фабрику мережива. Нарешті, вздовж будинку сяють блакитні сокирки, червона настурція і пахучий горошок. Туберози і апельсинові дерева віддалік сповнюють повітря пахощами. Після поетичних випарів лісу, що були для мене своєрідною закускою, тепер прийшли пряні страви цього ботанічного сералю[34]. На верхніх східцях ґанку уяви, нарешті, жінку в білому платті, наче царицю квітів, без капелюха, під парасолькою, підбитою білим шовком, але ще білішу за шовк, білішу за ті лілії, що квітнуть біля її ніг, білішу за зірочки жасмину, який нахабно продерся між поруччям, – француженку, народжену в Росії, що зустріла мене словами: "Я вже не сподівалася більше на вас!". Вона побачила мене ще на повороті. З якою досконалістю всі жінки, навіть найнаївніші, розуміють мізансцену! Метушня слуг, які накривали стіл, показала мені, що сніданок було відкладено до прибуття поштової карети. Вона не наважилася вийти мені назустріч.