Низько над селом пливуть хмари. Гуде вітер в комині Рутиної печі. В Філаретовім пташнику витягує шию, тріпоче крильми і голосисте кукурікає півень. Філаретові півні завжди співають перші — відбирає ранніх. І тоді в кривулястих вуличках, в хлівцях та сінцях сурмлять, наче ангели перед страшним судом, півні. В темних, душних могилах-хатах ворушиться люд, стогне, щільніше загортається в рядна, усе ще зігріваючи себе безнадійною надією, що голоси півнів їм тільки наснилися.
Але ангели сурмлять — незворушно, безжально.
Філарет підносить свічку до єдиних на все село ходиків — стрілки показують третю годину.
Рута спить. Рука її, наче пташине крило, лежить на плечі Данила, а вуста склались у ласкаву, мрійну усмішку. Так усміхаються над колискою молоді матері. Жінка довго відганяла сон, аби вчути голоси перших півнів і розбудити гостя. Але сон здолав Руту. І сон той був щасливий.
Данило сам вчув півневе кукурікання, правда, уже коли обізвався сусідський, Бугаїв, півень, а Бугаїв півень прокидається останнім.
"Не розбудила,— злиться Данило, знаючи, що Рута тут ні при чім, а зло адресоване всьому світові, в який зараз кличуть його півні. Але світ великий, не знаєш, кого винуватити, а Рута близько. — Проспала... а..."
Він намацує чекмінь, ковзає з-під Рутиної руки, і рука падає на дерев'яне ребро полу.
— Ой, проспала... — винувато скидається Рута. — Ти йдеш?
— Ну... — коротко відповідає Данило в пітьму, щоб виказати роздратування.
Рута прислухається, ніби все ще на щось чекає. Данило застигає на порозі, тоді кидає в темряву:
— Так пішов я... той... до вечора...
І кроки під вікном.
Тиша.
Марія довго дмухає в присок, аж іскряться очі. Нарешті солом'яний віхтик димить біло й спалахує. Жінка дістає з-під припічка сухі соснові скіпки. Од пахучого червонистого полум'я — по стінах крилаті тіні.
— Любко! До куделі! — гукає Марія. — Іванку — стружи свої цівки!
Піч ворушиться:
— Мамо, спатки...
Марія закипає:
— А хлібом хто вас годуватиме, злидні сибірні? Ось чекайте, здохну од такого життя, тоді находитесь попід вікнами, покуштуєте сирітського хліба...
З-за комина з'являється Любина голова.
— Мамо, Антипко вдома?
— Одяг штани і побіг на грище.
— Де Антипко, мамо?
— Та лежить твій Антиико на лаві. Здорова вже до ляльок.
— А вона вчора весь вечір з ними розбалакувала, спати не давала, — жаліється Іванко.
— Не слухайте, мамо, то він усе вигадує, — знічується Любка. — Він сам увесь вечір з дядьком Семирозумом змія пускав.
— Сідай до куделі, кажу! — гримає Марія.
Філарет виносить з сіней дві гасові лампи. За склом ледь жевріють багрові язички.
— Даниле, а, Даниле!
— Я туточки, господаре, — озивається з-за тину наймит і стрибає в двір.
— Ти де був? — підозріло питає Філарет.
— Зашаруділо в стогах, думав, чиясь худобина прибилась.
— А-а-а... Бери лампу. Та обережно, підпалиш — в тюрмі згною...
Вони чалапають через городи до клуні. Філарет одмикає двері. В клуні солодко пахне влежаним житом. У снопах шарудять миші. Філарет ставить лампи в заглибини ушул. Блищать під стіною вичовгані долонями ціпи.
Заходить до клуні Денис Бугай, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Дахновець, що в нього шестеро дітей, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить кривий Почепня, вклоняється Філарету:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Матвій Семирозум, руки в кишенях сірячка.
— Драстуй, Філарете! Не спиться?
— Хто рано встає, тому й бог дає, — хмуриться Філарет.
— Он Дахновець від народження з півнями встає, тільки бог йому чомусь дуже мало дає...
— Краще ціпами, ніж язиками, — злиться Філарет. — До роботи!
Данило з Кирилом вже під стріхою, шпурляють на тік снопи. Філарет плює на долоні, розмахує ціпом:
— З богом!
З хеканням, гупанням падають на розперезані снопи важкі бичі, повискують у мозоляних долонях ціпилна і тужно порипує ув'язь. Од кожного удару здригається тік, танцюють язички полум'я в лампах.
— Гуп-гуп, гуп-гуп...
Щедро пирскає в солом'яну загорожу Філаретові зерно...
ЗИМА. БРИСЬКО
Ще восени, одразу по розмові з дідом Кириком, зібрався її було навідати Батрака, Миколаєвого дядька, що він з ним колись пас корів. Але сестра охолодила мене:
— Так він у місті, в лікарні. Орина казала, ледве довезли.
— А що з ним?
— Я й не розпитувала. Роки вже — не маленькі. Дай бог кожному дожити. То й чіпляються якісь болячки.
Село біле-біле. Тільки тини та дерева — чорними тіням Сніг молодий, м'який, іти приємно. Ми з сестриною дочко вертаємо із школи. Так трапилось, що в мене сьогодні жодного громадського навантаження, а в неї — п'ять уроків. Дівча звично щебече про свої шкільні пригоди, а я пропускаю її мову повз вуха і насолоджуюсь тишею. Незабаром я матиму півроку педагогічного стажу. Окрім, звичайно, студентської практики. Зате півроку ці — у своєму селі, де кожен, десятьма роками старший, знає мене безштаньком, а молодші ще пам'ятають прізвиська, що ними мене нагороджували у школі. У сьомому класі, де я вихователем, ще стоїть парта, на якій видряпане моє прізвище. Як не фарбував її завгосп у перші дні мого вчителювання — літери проступають, попрацював я на совість. І коли я розпочинаю перед семикласниками моралізаторські промови, бісові діти, наче ненароком, зиркають у бік моєї парти. То ж доводиться мені на перших порах не солодко, я стомлююсь і зараз радію тиші, білому снігу, зовнішньому спокою. Мимохіть уява моя перегортає десятиріччя, ніби сторінки книги, і я вже в лісному хуторі, занесеному по самі вуха снігом, поміж людей, яких пізнаю все глибше і яких по-своєму починаю любити; суцільною білою кучугурою горбатиться вулиця, а внизу, обабіч хатки, ніби темно-сірі гриби-обабки, голодний Брисько шкребеться у двері Маріїної халупи — раптом звідкілясь, з-за снігової пелени, насмішкувато-добрий голос:
— Товаришу вчитель!
На ґанку сільської Ради стоїть Миколай Чемерець, сміється:
— Товаришу вчитель, ви ще не забули, що сьогодні, о другій годині, агітатори збираються?
Уже з місяць Миколай — головує і зараз майже не буває вдома. Ми бачимося з ним тільки в сільраді. І хоч моя сестра трохи критично ставиться до того енергійного головування, мовляв, новий віник завжди пробує по-новому мести, але швидко стирається, мені до вподоби запал сусіда. Він якось посерйознішав, певніший себе і вже не кличе мене "пане вчителю!", а тільки "товаришу вчитель!". А про передвиборну нараду агітаторів я зовсім забув, уже пів на другу, немає сенсу іти додому, робити зайві походеньки. Я віддаю свого портфеля сестриниці і йду до Миколая.