Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх добиваться,
Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі —
Нам в Параски ласки дожидаться?
Як твій брат із голоду вмирає,
А його ти накормити вступиш,
То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,
Чи береш букову, що він має?
Як твоя у річці тоне мати
І кричить: "Рятуй мене, Антошку!" —
Будеш ти на гарний човен ждати
Чи їй кинеш першу-ліпшу дошку?
Зви се діалектом, зви жаргоном
Тую дошку, ту букову ложку,
А вона лунає відгомоном
В міліонах серць живих, Антошку!
Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща —
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.
Хоч в сусіда там пиха багацька
У порфирі сяє та атласі —
На чуже багатство ми не ласі,
Ласа лиш твоя душа жебрацька.
Бідні ми, як коні на припоні,
Збагатись нас труд на рідній ниві:
В діалекті чи хоч би в жаргоні
Будемо багаті і щасливі.
Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
ГОВОРИТЬ ДУРЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...
Говорить дурень в серці своїм:
"Єсть бог і есть він богом моїм!
Його я в серці своїм чую,
В ньому я днюю, з ним ночую.
Він береже мене, мов мати,
Що я роблю, він мусить знати,
Що я роблю і що говорю;
Він в моїх радощах і в горю,
Він в моїх думах, в моїх мріях
І в моїх жалощах, надіях.
На нього я поклав надію
І все, що дію, з ним я дію;
Що мовлю, в ньому корениться,
Всіх моїх мислей він криниця;
І кождий відрух серця мого
Почався в нім і йде до нього.
Мене він любить, як дитину,
Пильнує, тішить без упину,
І всі діла мої нотує,
І шлях мій до мети простує.
Він світ создав, і сонце, й зорі,
Завісив землю у просторі,
Накрив її небес покровом —
Одним лише всевладним словом
Своїм "Да будет" всемогучим,
Немов дощу потоком рвучим.
Він скрізь на морі і на суші
Создав у зародочках душі,
Життя розсіяв незліченне —
А все для себе і для мене.
О, він ступнево йшов, вправлявся,
Шість день до цілі наближався,
Поки создав найвищу пробу —
Мене — він на свою подобу.
Він дав мені весь світ у владу;
З його любві я не відпаду,
А навіть як згрішу, раб грішний,
То він карать мене не спішний:
Хоч як грізнеє пересердя,
Ще більше в нього милосердя.
Щоб згладилась моя провина,
Він дав за мене свого сина;
І щоб мої могутні крила
Не зупиняла, не гнітила
Важка матерії інертність,
Він дав душі моїй безсмертність,
Дав запоруку безпохибну,
Що як умру, то не загибну,
Що смерть моя — не скін фатальний,
А вхід до раю тріумфальний.
Єсть бог, я чую се, я знаю,
Його у власнім серці маю,
Його у твориві я бачу,
В своїй його знаходжу вдачу:
Він в моїй совісті говорить
І мною нищить, мною творить,
Що я скажу, він "ні" не скаже,
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
Я часть його; де часть, там цілість.
Я твір його, і творця вмілість
Його творіння виявляє:
Його дух з мене промовляє,
Його мисль в моїм слові чути:
Я єсьм, тому й він мусить бути.
Я в нім жию, і з ним я вічний,
Як син, як складник органічний,
Як тон із гармонійним строєм", —
Говорить дурень в серці своїм.
ІЗ КНИГИ КААФ
У СНІ ЗНАЙШОВ Я ДИВНУЮ ДОЛИНУ...
У сні знайшов я дивную долину.
Було так ясно, тихо, легко в ній,
Що бачилоь мені: не йду, а лину.
Сміялася в пишноті весняній
Природа, пахощами вся облита,
І скрізь співав пташок незримих рій.
Сріблом на збоччях хвилював лан жита,
Верхом шумів-гудів відвічний ліс,
Внизу була велична тайна скрита.
Внизу був луг, і з нього вітер ніс
Такі розкішні пахощі, що груди
Аж ширшали і дух у тілі ріс.
А йшли ті пахощі з квіток, що всюди
Росли — барвисті, дивних форм, яких,
Мабуть, ніколи не плекали люди.
Хиляючись до тих квіток палких,
Я чув, що й спів солодкий з них виходить,
Мов пасма тонів ніжних і м'яких.
Між тих квіток дівчат багато ходить,
Всі в білому, в вінках і скиндячках,
І одна одну все за руку водить.
У всіх маленькі кошики в руках,
І кожду квітку пильно оглядають,
Пестять і підливають на грядках.
Не рвуть квіток співучих, та зривають
Із кождої ростинки по листку
І бережно у кошики складають.
І, бачачи забаву їх таку,
Я мовив: "Нащо ті листки, дівчата?
На лік, на страву їх рвете яку?"
І мовила одна: "Рвемо для свята.
І не на лік, бо для здорових се;
І не на страву — сита наша хата.
А хто до уст листок сей занесе,
І розгризе, і сок його скуштує,
У того серце розкішшю стрясе;
У того смілість душу напростує,
У того радість очі прояснить,
Турботи всі розвіє й пошматує.
Твій сум, твою зневіру хоч на мить
Прогонить він; ти станеш мов дитина,
Всю суть свою ти мусиш відмінить.
Всім любий ти, хоч круглий сиротина,
І любиш всіх, щасливий в тій любві.
Кааф у нас зоветься та ростина".
Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві:
"А ти не рад листків тих скуштувати
І занести їх там, своїй верстві?
Чи все в вас має лютість панувати,
Зневага до людства, погорда й їдь?"
І кинувсь я листки ті дивні рвати,
Ось вам пучок їх. Нате та гризіть!
ПОЕТЕ, ТЯМ, НА ШЛЯХУ ЖИТТЬОВОМУ...
Поете, тям, на шляху життьовому
Тобі перлини-щастя не знайти,
Ні захисту від бурі, злив і грому,
Поете, тям, зазнати маєш ти
Всіх мук буття, всіх болів і унижень,
Заким дійдеш до світлої мети.
Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
А геній твій — то міць сугестій, зближень.
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб іншим край обіцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
І серце чулеє на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорбі пільгу ніс,
І в горі слово теплеє сказав ти.