— Чую, аякже.
— Зраз сьогодні не треба,— інструктував Сендер далі.
— Сьогодні не треба,— каже Фройке.
— Замість зраз — кисло-солодку печеню.
— Кисло-солодку печеню,— каже Фройке.
— Гусятину в суп.
— Гусятину в суп,— каже Фройке.
— Гусячий потрух також у суп.
— Також у суп.
— Засипати крупу.
— Крупу.
— Цимес з пастернаку.
— В нас ще лишилося біле вино? — раптом спитав Сендер і втупився у Фройке так, ніби промовляв: "Ну, скажи, негіднику, ну, бий мене, ріж мене!" Фройке страшенно розгубився; почав мацати обома руками лоб, ґудзики на піджаку, лікті, кишені, потім кинув погляд на стелю, немовби там було написано, скільки бутлів вина ще є в Сен-деровому льоху... Нарешті насилу промимрив:
— Га? Що? Біле вино? Ні! Так! Ще є.
— Не забудь нослати по пиво.
— По пиво,— каже Фройке.
*— Вже можна відкрити нову діжку огірків.
— Огірків.
— Тож пам'ятай, що я наказав тобі про рибу.
— Про рибу,— каже Фройке.
— А тепер іди!
Фройке вийшов, а Сендер швидко покінчив із сніданком, обтрусився, витер серветкою губи, руки, підвівся з-за столу, погладив себе по животу, закурив товсту сигару і сів у знайоме нам крісло. По кабінету поплив ароматний димок сигари, і Сендер, курячи, полинув думкою далеко-далеко, аж до кухні. Йому здалося, що він відчуває запах вареної риби; Сендер роздув ніздрі і з насолодою почав вбирати в себе приємні смачні пахощі пречудової фаршированої риби і отак, сидячи в кріслі, подрімав з півгодини. Вставши, взявся до своїх справ, побалакав з кількома маклерами, переглянув листи, принесені з пошти, відповів, кому треба, викликав дзвоником Фройке і звелів накривати на стіл.
Коли зголоднілий Сендер зайшов до їдальні, довгий дубовий стіл було вже цілковито опоряджено: тарілки, ножі, виделки, ложки, пляшки і маленькі пляшечки, келихи і чарки, всілякі закуски, як-от оселедці нарізані, оселедці посічені, оселедці в олії, оселедці копчені, оселедці мариновані, пузанки, сардини, кав'яр і варшавські ковбаси.
їдальня добротністю масивних меблів нагадувала Сен-дерів кабінет; ці дві кімнати Сендер любив більш, аніж весь свій великий будинок, тому що решту кімнат було обставлено на сучасний кшталт і ті легкі тендітні меблі не пасували до огрядної комплекції шановного пана Бланка. Троє кувертів було на столі: для Сендера, для його дружини і для Маркуса.
Наші читачі ще не знайомі з тими двома персонажами. Поки Сендер віддаватиме належне закускам, що стоять перед ним на столі, ми роздивимось Сендерову дружину та її сина Маркуса.
Міріам-Хая, мадам Бланк, ще зовсім молода жінка, їй років тридцять шість, не більше; вона напрочуд вродлива, мармурово-біла, з дуже гарними блакитними очима і чорними бровами, з надзвичайно приємним, симпатичним обличчям, яке випромінює лагідність. Міріам-Хая — проста, статечна і побожна єврейська жінка. Вона ходить у парику, і їй дуже личать штучні темно-русяві коси. Вдягається вона не за останньою модою, але приємно дивитись на її вбрання, завжди охайне й чепурне. Вона не дуже низенька, проте поряд свого чоловіка видається дитиною, ба навіть лялькою. Сендера вона щиро вважає за найкращого і найрозумнішого в світі, і кожне його слово для неї — закон.
Міріам-Хая — друга Сендерова жінка — народила йому єдиного сина, Маркуса, котрий, успадкувавши материну вроду і богатирську батькову статуру, являє собою незвичайного героя, конче потрібного в нашому романі. Випускати його на вулипю, коли там прогулювалися наші мам-зелі і дами, було, на мою думку, дуже рисковано, бо в місті, де сталася ця правдива історія, удень з каганцем не знайдеш другого такого Маркуса. Щоправда, було ще кілька Маркусів, але далеко їм до нашого — такого ставного, з такими великими блакитними очима, з таким високим білим лобом, з таким гарним, кучерявим білявим волоссям, з такими пещеними білими руками, з таким вродливим приємним обличчям, з такими благородними манерами, з такою привітною мовою...
Смійтеся, смійтеся ви, освічені мамзелі, курсисткиї Якщо ваші благородні серця ще не зачерствіли під впливом всіляких вільних, модних ідей,— вони ще затіпаються, коли ви угледите такого мужчину, такого красивого кавалера, як наш молодий герой Маркус Бланк, якого ми з великою гордістю рекомендуємо на сторінках цієї правдивої розповіді. Я знаю, ви відповісте мені: нащо нам здалися вродливе обличчя і високий зріст? Нас цікавить, чи він розумний і яке в нього серце. Що правда, то правда: мого героя природа не обдарувала видатними здібностями чи якимсь талантом; але ж хто має таке добре, лагідне, щире серце, як Маркус? А кому ще припало щастя бути мізинчиком Сендера Бланка, сином, який народився, коли Сендер був уже не першої молодості? І як ви гадаєте, скільки грошей одержить він від батька, коли ожениться? Двадцять тисяч, тридцять тисяч? А чому ж не п'ятдесят тисяч? Сендер, безперечно, дасть п'ятдесят тисяч карбованців, якщо пощастить оженити сина так, як він замислив. Та й, власне, чому гадати, що не пощастить? Хіба Сендер Бланк гірший за Герша Мірмельштейна?
— Що ти скажеш, Міріам-Хає, про отого поганця? — звертається Сендер до жінки, водночас дивлячись на рибу.
— Про якого поганця, Сендере? Який шматок риби тобі дати? Серединку? Хвостика? Голову?
— Хай буде серединка, хвостик і голова. Я кажу про того нахабу.
— Який нахаба? Візьми — оце смачний шматочок.
— Тобі що — тисячу разів повторювати треба? Про шадхена Гедале я кажу. Він знову пише про того грубіяна!
— Про якого грубіяна?
— Я тобі, здається, вже десять разів повторював, що шадхен Гедале морочить мені голову, щоб я породичався з Меєром Квашею, отим биндюжником, голим, як бубон! Ти розумієш? Таке нахабство!
— Як же, Сендере? Подейкують, що він — дукар, багатій! Візьми, ти ж любиш фаршировану голову!
— Дукар, кажеш? Багатій? Він — харпак, голодранець! Інша річ — його компаньйон, Мотл Фрідман, цей має трохи грошенят. Але що то за гроші? Награбовані, видурені, силоміць вирвані. Може, скажеш, що Рувн Карбач або Сімхе Дуля також мені рівня? Га? Як тобі здається? Ото файна річ! Сендер Бланк і Сімхе Дуля — одного тіста книш?
— А я знаю? Мені здається, що реб Сімхе... нібито... порядна людина...