— Сонечко! Голубонько, серденько, рибонько! — приязно звернулась Ревекка до братової.— Благаю вас, негайно побалакайте з Йосипом! Хай він вам докладно розповість, як йому вдалося роздобути того листа! Про все чисто дізнайтесь, благаю вас, Сонечко, серденько! Біжіть мерщій нагору! Я зайду до батечка і пошлю до вас Йосипа! Швидше!
— Зараз! — відповіла Соня.
Обидві шановні дами спурхнули, наче пташки, на горішній поверх, і ми запрошуємо туди й наших читачів.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ Актйри грають пречудово
Як порядний романіст, я повинен детально ознайомити вас з житлом Сендера Бланка, не проминаючи жодної дрібниці, але нам дуже цікаво побачити пана Бланка за кілька годин до його смерті, тож змалювання цього гарного житла доведеться поки що відкласти, а тепер ходімо назирці за нашою шановною героїнею Ревеккою Земель просто до Сендерової кімнати.
Гострий запах ліків викликає в нашій уяві нерухомого хворого з блідим обличчям, скляними очима і смажними устами, і ми відчуваємо, що тут звила собі кубельце смерть, а янгол смерті причаївся десь у куточку і, тримаючи в руці гострого ножа, чатує на грішну душу... Аж мороз поза шкірою проходить, і кожен з нас, навіть найбільший вільнодумець, уявляє собі останній день нетривалого життя, і кожен, відповідно до свого розуміння, починає філософствувати на свій кшталт: математик каже, що всесвіт подібний до круга, смерть є центром, а ми, люди, являємо собою лише неоднакові радіуси, які всі сходяться до однієї точки... Годинникар каже, що всесвіт подібний до циферблата; стрілки — то наше життя, маятник — це ми, а коли гиря падає вниз,— настає кінець. Швець каже, що всесвіт подібний, пробачте на слові, до халяви, а людина — це молоток... Балагула каже, що всесвіт створено лише заради балагул; хай так, але чого ж тут сновигають стільки людей? Це, каже він, наші пасажири, інакше-бо де ми візьмемо на прожиття? Від одного бондаря я чув на власні вуха, нібито всесвіт подібний, пробачте на слові, до барила, і коли воно розсихається, бондар мусить набивати на нього обручі...
Коли ми увійшли до кімнати хворого Сендера Бланка, перед нами постала така картина: на великому залізному ліжку лежить догори черевом чоловік років п'ятдесяти, рудоволосий, з великою рудою бородою, з довгими рудими бровами, із золотавим пушком на руках. Сендер спав, як нам здалося, міцним здоровим сном, а па його щоках грав рум'янець.
Ревекка тихенько наблизилась до його ліжка, приклала палець до губів: "Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!!!" —і бідолашний хворий враз прокинувся, розплющив великі сірі очі і загорлав не своїм голосом:
— Ой, конаю! Ой, смерть моя прийшла! — Аж шибки задзвеніли. В одну мить Ревеччине веселе —й гарне обличчя набуло зовсім іншого виразу, на її красивому білому лобі раптом пролягло кілька дуже глибоких зморщок, а очі зволожились справжніми, гіркими слізьми.
— Батечку,— промовила наша героїня, водночас махнула Йосипові рукою, щоб він вийшов, і, сівши в головах у батька, поклала свої м'які, білі руки йому на чоло.— Батечку! Видужуй швидше, вже пора. Поглянь, на кого ти став схожий! Мужайся! Не занепадай духом! Треба кріпитись!
— Ой, кепсько мені, кепсько, доню!—відповів батько.— Вже кінець! Бог знає, чи доживу до завтрього, бог знає! Ривко! Діти! Хаїме! Маркусе! Де ви? Де люди? Покличте до мене людей! Я хочу скласти... ду... ду... духівницю!
— Духівницю? Схаменись, батечку! Навіщо тобі духівниця? Ти нездужаєш трохи, ну й що? З кожним може таке трапитись. Ти ж людина, як і всі.
— О... Ой дочко, я хочу скласти духівницю. Мені суди-
лося прожити, промучитись лише кілька лічених годин. Ґвалт! Ґвалт!
Отой "ґвалт" збудоражив увесь дім. Насамперед Мірі-ам-Хая, Сендерова дружина, знепритомніла, а всі ми знаємо, як легко кволій жінці знепритомніти; до неї підбігла мадам Соня, так заволавши: "Мамо!!", що коли б Міріам-Хая навіть насправді зомліла, то мусила б підхопитись з місця,— і вона таки опам'яталась, розплющила очі, поклала голову невістці на плече і почала скаржитись на свою нещасливу долю й самотність — мовляв, зостається одним одна, нікому не потрібна, безталанна вдова — молода, безталанна вдова! Хто зглянеться на неї?
Соня й собі зайшлася плачем. Вболіваючи над свекрухою, майже забула про власні прикрощі і почала втішати "безталанну вдову" зворушливими жалісливими словами:
— Годі вам побиватися, мамо, їй-право, годі! Не забувайте про бога і не ремствуйте. Він не полишить вас. Ви ще молоді й не повинні втрачати надію на щасливе майбутнє. Не ви перша й не ви остання. Бог дасть, вам ще всміхнеться доля, а свекор в останні хвилини свого життя про вас не забуде і забезпечить як слід. А от я, мамо, ніяк не можу до вас рівнятися, бо ж діти мене обсіли, і я не певна, чи сподобить мене господь своєї ласкп, чи напоумить свекра згадати про мене та мого чоловіка. Ви знаєте, що просвітку я майже не мала — лише нестатки, хвилювання, горе, хоч мій Хаїм — людина чесна, сумирна й порядна. Не такий, як наш Йосип. Кажуть, що цей шарлатан за рік програє в карти стільки грошей, скільки вистачило б на прожиття цілій моїй родині. А втім, ви самі знаєте, як щедро батько обдаровує Ревекку, а я ніяких подарунків від нього не бачила. Ет, що там казати!..
З цими словами бідолашна Соня притулила заплакане обличчя до свекрушиних грудей, і в отакий спосіб обидві бідолашні скривджені жінки звіряли одна одній свою журбу, свої гіркі жалі, все, що протягом років понакипало в кожної на серці,— заздрощі, ненависть, досаду та інші почуття...
Хочу сказати вам, читачі, що всі ми так само,— хто в меншій мірі, хто в більшій, хто одверто, хто приховано,— проте всі ми — егоїсти, не ображайтесь на мене! Щоправда, є в нас один знайомий, реб Герц чи реб Зорех (це не має значення), так от я пам'ятаю дуже добре, як років два чи три тому, коли оцей реб Герц чи реб Зорех лежав на смертельній постелі і до нього приїхали діти й родичі, приємно було спостерігати, з якою зворушливою ніжністю, справжньою відданістю і любов'ю вся родина ставилась до хворого; приємно було спостерігати, як усі вони юрмилися навколо лікаря і як наввипередки бігли до хворого, щоб прислужитись йому чимсь; майте на увазі, ніхто з них не думав про себе — лише про хворого, і до останньої хвилини ні жінка його, ні діти не вболівали над власною долею, як наші шановні дами Міріам-Хая Бланк із своєю улюбленою невісткою Сонею Бланк, котрі, як ви це знаєте, передчасно оплакували не помираючого Бланка, а самих себе. Майте на увазі, що ні разу за весь час, поки реб Герц чи реб Зорех змагався з янголом смерті, ніхто з них і гадки не мав про духівницю чи якесь там забезпечення, і якби хтось бодай слово сказав про це, воно було б найтяжчою образою для всіх домочадців. Не так, як тут, у нашого знаменитого пана Бланка, де мадам Ревекка Земель на мигах показала своєму коханому чоловікові Йосипові Земелю, щоб він біг мерщій по людей, по рабина, по нотаріуса...