Вислухавши слова відповіді, якими Серафіта змалювала божественні простори, слова, що нагадували мелодійний орган, який сповнює церкву своєю музикою й розкриває музичний всесвіт, сягаючи своїми гучними звуками до найнедосяжніших склепінь, звуками, що міняться, мов світло, в найлегших квітах капітелей, Вільфрід повернувся додому, нажаханий тим, що він побачив світ у руїнах, а на цих руїнах — невідоме сяйво, яке випромінюють руки цієї дівчини. Наступного дня він знову думав про це, але страх у нього вже розвіявся; він не почував себе ні розбитим, ні якимсь зміненим; його пристрасті, його думки знову освіжилися й посвітліли. Вільфрід пішов обідати до пана Бекера й застав його за "Трактатом про чари", ш;о його той гортав з самісінького ранку, бажаючи заспокоїти свого гостя. З дитячою старанністю пастор позагинав сторінки, на яких Йоган Вір наводив незаперечні докази, що доводили імовірність подій, які вони спостерігали вчора ввечері; адже для лікарів ідея — це подія, хоч найбільші події навряд чи є для них ідеєю. Після п’ятої чашки чаю загадковий вечір уже здавався цим двом філософам природним. Небесна правда стала для них більш-менш сильним і піддатливим для осягнення розумом. Серафіта видалася їм велемовною дівчиною; вони мусили віддати належне її чарівливому голосу, спокусливій вроді, чарівним рухам, усім тим ораторським засобам, використовуючи які актор укладає у фразу цілий світ почуттів і думок, у той час, як насправді ця фраза часто буває вульгарною.
— Та що там казати! — мовив пастор, скривившись і намащуючи солоним маслом свою тартинку. — Останнє слово цих гарних загадок — на глибині шести футів під землею.
— Проте я не розумію, — сказав Вільфрід, солодячи свій чай, — звідки сімнадцятирічна дівчина може знати стільки речей, адже її розповідь була така ґрунтовна.
— А ви прочитайте історію про юного італійця, — відповів пастор, — який у дванадцять років розмовляв сорока двома мовами, стародавніми й сучасними, а також історію про того ченця, який за допомогою нюху розгадував думки! У трактаті Йогана Віра та в дюжині інших трактатів, що їх я дам вам прочитати, ви знайдете тисячі доказів цього.
— Згоден, шановний пасторе, але Серафіта для мене божественна жінка.
— Вона вельми розумна, — зробив припущення пан Бекер.
Збігло кілька днів, протягом яких сніг мало-помалу розтанув на долинах; ліси вбралися в ледь помітну зелень, схожу на зелень молодої травиці, норвезька природа нарядилась у свої одноденні весільні шати. Хоч тепла погода дозволяла виходити з дому, Серафіта лишалася в себе на самоті. Вільфрідова пристрасть переросла в роздратування, яке викликає сусідство коханої жінки, що не показується надворі. Коли ця загадкова особа прийняла в себе Мінну, Мінна помітила, що в ній пригас внутрішній вогонь: голос у неї став глухий, колір обличчя почав бліднути, і коли б досі поети порівнювали білість обличчя з білістю діамантів, то можна було б сказати, що її обличчя відсвічувало топазами.
— Ви бачили її? — спитав Вільфрід, який блукав довкола шведського замку, чекаючи на повернення Мінни.
— Ми вже скоро його втратимо, — відповіла дівчина, і її очі наповнилися слізьми.
— Панно, — скрикнув чужинець, насилу стримуючи себе, щоб не розгніватися, — не грайтеся зі мною. Ви можете любити Серафіту лише так, як одна дівчина любить іншу, але не тією любов’ю, якою вона надихає мене. Ви не знаєте, яка небезпека загрожує вам, якщо ви збудите в мені справжні ревнощі. Чому я не можу навідатися до неї? Невже це ви створюєте для мене перешкоду?
— Я не знаю, — відповіла Мінна зі спокійним виразом на обличчі, але зі страхом у глибині душі, — за яким правом ви так перевіряєте моє серце? Так, я його кохаю, — провадила вона, віднайшовши в собі сміливість і переконання, щоб зізнатися в релігії свого серця. — Але моя ревність, така природна в коханні, ні в кого тут не викликає страху. На жаль, мене робить ревнивою те приховане почуття, яке охоплює і його. Між ним і мною лежить такий великий простір, що його я не зумію подолати. Я хотіла б знати, хто дужче любить його — зорі чи я, — хто з нас пристрасніше віддасть себе своєму щастю? Чому я не можу вільно заявити про своє почуття? У присутності смерті ми можемо зізнатися про свої вподобання, а Серафітус, пане, незабаром має померти.
— Мінно, ви помиляєтеся, сирена, що якої я так часто сповнювався бажанням і яка давала милуватися собою, кокетливо розлігшись на канапі, граціозна, слабосила й скорботна, не юнак.
— Пане, — схвильовано відповіла Мінна, — той, чия могутня рука повела мене на Фальберг, на отой селер, де знайшла собі притулок Крижана Шапка, аж туди, — провадила вона, показуючи на верхівку гори, — не є слабосилою дівчиною. Ох, якби ви почули його пророцтва! Його поезія нагадувала музику думки. Дівчина не може говорити таким поважним голосом, що так зворушує душу.
— Але який у вас доказ цього? — спитав Вільфрід.
— Жодного, крім доказу серця, — зніяковіло відповіла Мінна, урвавши чужинця.
— Що ж, — скрикнув Вільфрід, кинувши на Мінну вбивчий, сповнений страшної жаги й хтивості погляд, — я, кого так дуже полонила вона, доведу вам, що ви помиляєтесь.
Тієї миті, коли у Вільфріда слова збиралися на кінці язика, так само швидко як думки приходили йому в голову, він побачив, що зі шведського замку вийшла у супроводі Давида Серафіта. Ця її поява заспокоїла його.
— Бачите, — сказав Вільфрід, — тільки жінка може бути така граціозна й така ніжна.
— Він нездужає й вийшов востаннє прогулятися, — сказала Мінна.
Серафіта, до якої підійшли Вільфрід і Мінна, кивнула Давидові, і той покинув її.
— Ходімо до водоспаду на Сігу, — мовила їм ця дивна особа, виявивши одне зі своїх бажань хворої, і вони поквапилися вволити її волю. Навколишні долини затягував легкий серпанок, гори над Фіордом, верхівки яких іскрилися, мов зорі, відбивалися в ньому, і він скидався на мерехтливий Молочний Шлях. Сонце пробивалося крізь цей земний дим, наче червона залізна куля. Незважаючи на останні подихи зими, кілька поривів теплого повітря, сповненого пахощів уже покритих білим нальотом беріз і модрин, чиї шовкові верхівки знову відродилися, ці нагріті живицею і випарами землі подуви бризу засвідчували про настання гарної північної весни, цієї швидкоплинної радості найсумнішої у світі природи. Вітер починав здіймати пелену хмар, що приховувала від людських очей затоку. Щебетали птахи. Кора дерев, на якій сонце ще не висушило паморозь, що тепер, танучи, стікала вниз дзюркотливими струмками, милувала зір фантастичними видивами. Всі троє мовчки йшли вздовж піщаного берега. Це чарівне видовисько роздивлялися тільки Вільфрід і Мінна, в пам’яті яких ще жив одноманітний зимовий краєвид цієї місцевості. їхня супутниця йшла задумлива, ніби вона намагалася вловити чийсь голос у цьому концерті. Вони підійшли до скель, між якими пробивався Сіг, що нагадував довгу просіку, обабіч якої стояли старі ялини; прокладена могутньою течією, просіка ця петляла лісом, скидаючись на стежку, над якою здіймалося лісове склепіння, схоже на склепіння соборів. Звідси Фіорд відкривався цілком, і море на обрії вилискувало, наче сталеве лезо. Цієї миті туман, розсіявшись, відкрив голубе небо. Скрізь на долинах довкола дерев іще мерехтіли іскринки — діамантовий пил, що його підмітав свіжий бриз, чарівні сережки крапель, які спадали з гілок, що утворювали піраміду. Потік котився високо над ними. Над його плесом здіймався серпанок, забарвлений усіма відтінками сонячного сяйва, чиї промені розчинялися в цьому серпанку, зринаючи в ньому семиколірними кетягами, міняючись вогнями, спалахи яких гасили одні одних. Дикий берег був укритий густим килимом різноманітного моху, що, переливаючись сріблом роси, нагадував шовкову тканину. Вже розквітлий верес увінчував скелі своїми майстерно сплетеними гірляндами. Тремтливе листя, що його притягала до себе свіжість води, спадало на неї пишними кучерями; модрини похитували своїми мереживами, гладячи сосни, що стояли нерухомо, мов заклопотані діди. Ці розкішні шати природи дещо контрастували з статечними старими колонадами, що їх утворювали ліси на уступах гір і з плесом Фіорду, що лежало біля ніг трьох спостерігачів, з плесом, де гамувався гнів бурхливої річки. Нарешті й море обрамлювало це диво, описане одним з найбільших поетів, це випадкове місце, якому завдячує безлад творіння, очевидно, полишеного самого на себе. Ярвіс був загубленою цяткою посеред цього краєвиду, посеред цієї величної неосяжності, яка, мов усе те, що живе примарним життям, розгортає витончену картину, бо за законом, що тільки нам здається фатальним, цілком очевидно завершене творіння, ця любов наших сердець і наших поглядів, несе в собі саму лише весну. На верхівці цієї скелі три наші істоти, звісно, могли гадати, що вони самотні на світі.