— Кого немає? — запитав Генрі, труснув його ще раз, аби повернути йому пам’ять, і знову повторив своє запитання.
— Мого сина. Чіа убила його. Чіа убила мого сина, вона поглинула їх усіх.
— Кого це всіх?
Довелося знову трусити старого і знову повторювати запитання.
— Багатого молодого грінго, що був другом моєму сину, ворога багатого молодого грінго, якого звали Торесом, і молоду жінку з родини Солано, через яку все сталося. Я попереджав вас. Їй не слід було йти з нами. Жінки завжди шкодять чоловічій справі. Вона прогнівила богиню, а та теж жінка. Язик Чіа — отрутна гадюка. І своїм язиком Чіа вжалила мого сина. І гора вилила на нас цілий океан. І всі загинули. Усіх убила Чіа. Горе мені! Я прогнівав богів. Горе мені! Горе мені! і горе всім, хто буде шукати священний скарб, щоб викрасти його в богів майя!
РОЗДІЛ XVI
Генрі й Рікардо, стоячи між потоком, що витікав зі скелі, і купою заваленого каміння, нашвидку намагалися розібратися в тім, що сталося. А поруч, розпростершись на землі, зітхав і молився останній жрець майя. Генрі взявся термосити і трясти старого, щоб той прийшов до тями, але здобув лише плутані відомості про події в печері.
— Гадюка вжалила тільки його сина, і тільки він упав у цю діру, — з надією в голосі сказав Генрі.
— Цілком правильно, — підтвердив Рікардо. — Інші лише вимокли. Нічого страшного, судячи з його слів, з ними не сталося.
— І цілком можливо, що вони зараз сидять у якійсь печері, куди не досягає вода, — продовжував свою думку Генрі. — От коли б нам удалося розчистити вхід у печеру і дати стік воді! Якщо вони живі, то можуть протриматися ще чимало днів: адже швидка смерть настає насамперед через брак води, а в них її більше, ніж потрібно. Без їжі ж можна обійтися досить довго. Але ось що мене дивує: як опинився там Торес?
— Цікаво, чи не він нацькував на нас кару? — зауважив Рікардо.
Але Генрі не став у це вдаватися.
— Можливо, але нам зараз не до цього. Треба насамперед придумати, як дістатися до печери, щоб врятувати їх, якщо вони ще живі. Ми з тобою і за місяць не розберемо такої купи каміння. Якби з нами було людей п’ятдесят, то, працюючи в дві зміни, вдень і вночі, ми змогли б відкопати печеру за дві доби. Отже, головне для нас — знайти людей. Цим ми і займемося. Я зараз сяду на мула і поїду до кару: пообіцяю їм усю чекову книжку Френка, якщо вони прийдуть сюди допомогти нам. Якщо ж нічого не вийде, я поїду в Сан-Антоніо і наберу там людей. Тим часом ти розчисть стежку і приведи сюди пеонів з мулами і всім необхідним. Та прислухайся до гори, може вони стуком дадуть про
себе знати.
Отже, Генрі спрямував свого мула в село кару — на велике невдоволення мула і на не менше здивування кару, що раптом побачили у своїй фортеці ворогів — точніше, одного ворога, — та ще й з-поміж тих, кого зовсім недавно вони намагалися знищити. Вони сиділи навпочіпки біля своїх халуп і ліниво грілися на сопці, приховуючи під сонною апатією подив, який, ніби голками, поколював їх і спонукав схопитися на ноги.
Як завжди буває, відвага білої людини ошелешила дикунів-метисів і позбавила їх здатності діяти. Неквапливо розмірковуючи, вони дійшли висновку, що тільки вища істота, котра має таку могутність, могла насмілитися в’їхати в багатолюдне вороже селище на втомленому і вередливому мулі.
Вони говорили каліченою іспанською, та Генрі розумів їх, і вони, у свою чергу, розуміли його іспанську мову; проте його розповідь про нещастя, яке сталося біля священної гори, не мало на них ніякого впливу. Вони холодно вислухали його прохання вирушити на допомогу потерпілим, а на обіцянку добре за це заплатити, — тільки байдуже знизали плечима.
— Якщо гора поглинула ваших грінго, значить, на те воля Бога. А хто ми такі, щоб перешкоджати його волі? — відповідали вони. — Ми люди бідні, але ми працювати ні на кого не будемо й тим паче йти проти Бога. В усьому, що сталося, винуваті самі грінго. Це не їхня країна. Чого їх понесло в наші гори? Нехай самі тепер і виплутуються з біди, коли Бога розгнівили, а в нас і без того досить клопоту з вередливими дружинами.
Час сієсти давно минув, коли Генрі, змінивши вже двох мулів, на третьому, найноровистішому, в’їхав у ще сонний Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в’язницею, він побачив начальника поліції і маленького товстого суддю в супроводі десяти жандармів і двох бідолашних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі зупинив мула і став викладати судді й начальнику поліції своє прохання про допомогу. Поки він говорив, начальник поліції непомітно підморгнув судді, відданому йому тілом і душею.
— Так, звичайно, ми вам допоможемо, — сказав начальник поліції, потягуючись і позіхаючи.
— Коли ж ви можете дати мені людей? — нетерпляче запитав Генрі.
— Щодо цього, то ми зараз вельми зайняті, — нахабно відповів начальник поліції. — Хіба не так, пане суддя?
— Так, ми надто зайняті, — підтвердив той, позіхаючи прямо в обличчя Генрі.
— І будемо зайняті ще якийсь час, — продовжував начальник поліції. — Шкода, проте ні завтра, ні післязавтра не зможемо надати вам допомогу. А ось згодом...
— Скажімо, на Різдво, — додав суддя.
— Авжеж, на Різдво, — підтвердив начальник поліції. — Зайдіть до нас на Різдво, і, якщо на той час справ у нас буде небагато, можливо, ми і спробуємо спорядити таку експедицію. А зараз на все добре, сеньйоре Морган.
— Ви жартуєте? — запитав Генрі, і лице його скривилося з люті.
— Таке саме, мабуть, було в нього обличчя, коли він завдав зрадницького удару в спину сеньйорові Альфаро Солано, — зловісно мовив начальник поліції.
Генрі пропустив цю образу мимо вух.
— Я скажу вам, хто ви є! — скипів він.
— Стережіться! — попередив його суддя.
— Чхав я на вас! — кинув Генрі. — Ви нічого не можете мені заподіяти. Мені пробачив сам президент Панами. А ви, ви жалюгідні виродки, чи люди, чи свині, не розбереш хто!
— Прошу вас, продовжуйте, сеньйоре, — сказав начальник поліції, приховуючи під вишуканістю шаленство.
— Ви не маєте гідності ні іспанців, ні караїбів, зате пороків обох рас у вас над міру. Свині ви, а не люди — от ви хто!
— Ви усе сказали, сеньйоре? Абсолютно все? — скрадливо поцікавився начальник поліції і подав знак жандармам.