Наливайко вклонився. Князь обвів рукою присутніх.
— Я, пане гетьмане, думаю, що вам нікого представляти не треба. Ви, як і ми, всі один одного добре знаємо, а через те сердечно лиш привітаємося й обнімемося, як брати.
Першим до Наливайка підійшов ректор Острозької Академії Кирило Лукаріс. Він обійняв Наливайка і сказав:
— Прийміть, пане гетьмане, глибоке моє співчуття... Сказав, відійшов і став попліч із князем і Дем'яном.
— Гетьмане, глибоко вам співчуваю... — так само, як і Лукаріс, прошепотів Мслетій Смотрицький.
"Співчуваю... глибоко співчуваю..." — вслід за Лукарісом і Смотрицьким говорили і Никифор, і Лятош, і Полеурус.
"Чому це раптом усі мені співчувають?" — подумалось Наливайкові. Він подививсь на Дем'яна і звернувся до всіх:
— Панове, я, здається, не все розумію. Ви мені співчуваєте, ніби мене вже нема. Ніби ви вже, панове, на моїм похороні. Але ж я іще є! І помирати я не збираюся. Ні я, ні моє військо!
Усі розгублено переглянулись. З подивом і так само розгублено глянув на академіків і Дем'яна князь.
— Северине, — сказав Дем'ян, — у цю неділю в Гусятині гусятинський пан-папежник Калиновський убив нашого батька...
Наливайком хитнуло, і золоті з вікон полотна темно почервоніли.
— Тепер, панове, поспівчуваю і я: і королю, і всім па-пежникам, — тихо сказав Наливайко, і його очі взялися морозом...
Увечері того ж самого дня, на Івана Хрестителя, Наливайко підняв Жбурову сотню і погнав на Гусятин. З Гусятина він кинувся на маєтки Потія і Терлецького. Сажа та дими лягли на волинські сніги...
Станіслав Жолкевський квапився як вві сні. Він відчував, що як тільки Северин Наливайко зі своєю тисячею козаків об'єднається з Шаулою і Лободою, а там іще раптом підмо-жуть і запорожці, тоді хто кого — він їх чи вони його — невідомо. Навіть коли Наливайко з Шаулою і Лободою і не з'єднається, а вискочить у Дике Поле без них, то й тоді невідомо що буде, бо в Дикому Полі його не дістанеш і не знайдеш!.. Тому, не чекаючи Януша Острозького, Ходкевича і Радзивілла і поки не наступили весняні тумани і не розгасла земля,Жолкевський, пірнаючи кіньми у снігах, із Молдови пішов на Крем'я-нець, а з Крем'янця на Острог. Та з Острога Наливайко вже вийшов. Жолкевський кинувся за ним. Через Лабунь і Чорнаву, Марциріци, Остропіль, Старокостянтинів і Пиків, через річки Вільшанку, Себеж і Сині Води польський гетьман хекав за українським і через Корсунь двадцять восьмого березня тисяча п'ятсот дев'яносто шостого року викотив Наливайка на Білу Церкву.
"Або я скручу йому в'язи тут, або вже ніколи! — думав Жолкевський у сідлі на коні перед Білою Церквою. — Або тут він від мене вирветься і знову збере усіх своїх розбишак і буде варити воду ще довго, або ж я розв'яжуся з ним тут назавжди! Два роки минуло, як Наливайко підняв повстання, і я до сих пір з ним не впорався! Хоча по-справжньому я за нього й не брався: то Газі-Гірей, то турки з німцями, то Молдова... Тепер я погнався за ним, женуся вже другий місяць, він вислизає з-під мене й не залишає слідів. Моє військо в туманах блукає, у своїй гонитві за ним мої коні калічаться та падають; я шлю королю листи, прошу харчів і грошей — нема. Лише звістка від коронного гетьмана Яна Замойського, що він наказав Яну-шеві Потоцькому, аби той ішов з Молдови до мене..."
З трьома охоронними сотнями мадяр і їхнім полковником Лепшенем на пригорі у садку, відкинувшись на луку сідла,
Жолкевський сидів перед Россю й Білою Церквою та поверх низенького туманця тягнувся поглядом через воду до Наливайкового війська. Біля урочища Гострий Камінь возами у п'ять рядів Наливайко ставав табором. У настовбурчених будяках козаки лаштували гармати. Не кваплячись, вони наставляли жерла на замок, куди вже ускочив зі стражниками Кирик Ружинський. Козаки розвертали гармати між будяками на міст через Рось та цілилися, як подумалося Жолкев-ському, прямо йому в малинову під підборіддям брошку.
Відкинувшись у сідлі, Станіслав Жолкевський бачив і слухав, як у нього над вухом наливається соком і гуде, набухаючи, сиза вишнева брунька. З вінницької сторони, звідкіля підходило його військо, чорними хвилястими роями прошуміли шпаки, а за шпаками, нижче від них, сірі, як відгорілі вогнища, наздоганяючи одне одного, простудженими голосами прогер-ґотіли гуси. Гуси протягнули над табором, над козаками і заґе-ргали над ними тривожніше. Наливайків ці саме зв'язували колеса залізними ланцюгами та кашляли так, що від кашлю на них ходили шапки. Козаки ніби зсохлися і стали як витіпані негодами будяки. А розлогі колись їхні вози зробилися наче вужчими, лише колеса, як завжди, стирчали в них по боках і, наче вуха, вслухалися на чотири далечини. Жбурова сотня гострила об колеса шаблі, і білі, як проліски, іскри застрявали в козацьких чубах і вусах. Ковалі темними молотами клепали на ковадлах бойові лопати. Хто з козаків певніше примощував на возах ожити та гаківниці, а хто, вже по шию в тумані, ховав за пазухою торбинку з порохом, аби не відсирів... Під ногами чорніла земля, а над туманом досинювало небо. Туман і земля йшли потихеньку на вечір. Коні вже ледве взнавалися — чорних коней на чорній землі вже не було видно зовсім, а білі, булані та сірі ще трохи вгадувалися.
Раптом з білоцерківського замку ревнули гармати. Та шестеро ядер профуркотіли не в бік Наливайкового табору, а як на міст через Рось: Кирик Ружинський всмалив собі за спину. Щось у нього за спиною трапилося...
Кирик Ружинський, паволоцький князь, брат знаменитого кошового отамана Запорізької Січі Богданка Ружинського, що двадцять літ тому, визволяючи з Криму невільників, побив із козаками під Перекопом татарську орду, а побивши її, сів на чайки і через Чорне море пішов на Туреччину — Си-ноп, Трапезунд і Константинополь, пограбував їх і, повертаючись із моря додому на Січ, напав на турецьку фортецю Аслан, яку турки звели в пониззі Дніпра, аби запорожців не випускати в море. Фортецю Аслан Богданко узяв і спалив, підірвав порохом, та, підриваючи її, загинув і сам... Тепер його менший брат Кирик, прийнявши віру і руку Польщі, лупив з гармат по мосту, бо по нім через Рось під крило Наливайка бігли його, Ружинського, села. Князь Кирик Ружин-ський був сама помста і ненависть: із наближенням Наливайка його землі та села, що лежали неподалік Білої Церкви навколо Паволочі, враз покозачилися і підняли проти нього шаблі, вила та ціпи. Кирик, маючи сотню стражників, кинувся їх топтати. Він став вирізати усіх чоловіків. Обезумілі жінки побігли з хат світ за очі. Та світу такого вже не було: по Київщині і Поділлю, Волині й Галичині чиншова шляхта, знаючи, що армія короля Речі Посполитої під орудою Станіслава Жолкевського гониться за Наливайком, піднеслася духом. Шляхта почала збиратися у команди і тесати палі: палі вбивалися в землю, а на їхні затесані гостряки саджали повстанців, щоби ті гостряки вилазили їм через горло...