Табір і степ застилав туман. При землі туман був іустіпгий, ніби хто з молочаїв душив молоко і розливав по табору. Не видно було ні конов'язі, ні куренів, ні возів, ні китайських кантар і шарабанів. Не спала й мокро літала, позіхаючи, вчорашня сорока. Та й сороку в тумані ніхто б не помітив, якби не її чорний хвіст і чорні на крилах латки...
Біля намету під лавою, згорнувшись калачиком і сховавши під живіт голову, спав срібний від моросіння віслючок... Сонце ще не зійшло, та зорі на небі вицвіли.
Наливайко вагався: йти на кручу чи ні? Глянути на Дністер чи стуманіти з табору в степ, аби нікого не те що не бачити і не чути, а піти і пропасти геть — така гнітюча, мулька образа з'явилася в нього на своїх козаків, що не хотілося нічого. І вранці, на ранок ця образа була сильнішою, аніж учора...
Та Наливайко на кручу пішов.
За ним, вже як за власним гетьманом-царем-імператором, від шарабанів і гарб, від куща до куща, в бойових іггкіряних шапках, з піками у руках, пригинаючись, перебігали китайці — нове Наливайкове військо: разом з У Пу і євнухом двадцять одна душа. Попереду війська біг У Пу. І хоча, перечіпляючи сам себе пікою, старий зо два рази вже падав, та дріботів попереду. Коли Наливайко ненароком повертав голову в їхній бік, У Пу давав пікою знак, і воїни присідали: всі вони для гетьма-на-царя-імператора мусили бути невидимими, аби своєю присутністю не морочити йому голови.
Капчики старого У Пу вгрузли в землю: чорна в росі голова Наливайка була без корони! Спочатку У Пу подумав, що його старі очі щось говорять йому не те, дивляться і недобачають, та коли він перепитав євнуха, чи це воно так, то виявилося, що так: у сонячному тумані чорна, в срібній росі голова гетьмана-царя-імператора йшла без корони! Після вчорашнього коронування, як думав У Пу, він би мусив носити її принаймні ще з тиждень, аби військо і всі звикали, аби усі бачили, хто над ними є хто!.. Де ж її гетьман-цар-імператор подів? Корону завжди потрібно на когось лишати, бо негайно вкрадуть. Де ж він її й на кого лишив, коли в таборі, окрім нього та хворого князя, не ночував ніхто!
Саме цієї миті Наливайко повернув голову, де миготіли китайці. У Пу подав знак — воїни позалягали. Наливайко ніби нікого і не помітив, лише усміхнувся, змахнув з голови, з чуба росу і, не зупиняючись, пішов, як і йшов, на кручу...
Китайським своїм козакам У Пу наказав, щоб так за гетьма-ном-царем-імператором вони назирці й бігли, а сам повер-ігув назад, до Наливайкового намету.
У Пу підійшов до Наливайкового намету. Покрадьки він відхилив повстяний полог, закинув його на дах, скинув з ніг капчики, поклонився і зайшов усередину. Сонце світило старому в спину, і він почав ніби плавитися. Від ніяковіння і страху, вже стоячи у наметі, У Пу позадкував із нього надвір, бо як вриватися в дім, коли в ньому нема господаря? Та корона зупинила У Пу. Вона не дала йому вийти з намету, і він заходився її шукати. Обережно, тремтячими пальцями він перебрав обидва Наливайкові кожухи: той, на якому Наливайко лежав, і той, яким укривався. Пересунув сідло. Відкрив віко скрині. "Зразу було підійти, — подумав. У Пу, — бо де, як не в скрині, короні бути?.." І знову тремтливими пальцями він почав піднімати, що в скрині було: запасні Наливайкові двоє штанів, чотири мережані білі сорочки, білий кунтуш, синій жупан і сива смушева шапка. І це було все. Більше нічого в скрині, бачив У Пу, не лежало. Пахло ще з неї м'ятою. А от короною і не пахло... Розплавленими очима він ще раз обстежив намет і спинив погляд на шубі і на кошмі, під якими спав натомлений князь. У Пу зважився: він потихеньку підняв край кошми, а затим шуби. Так воно і було: під кошмою і шубою бородатіла сонна князева голова — голова, але без корони...
У Пу вибрів з намету. Три його волосини на підборідді від розпачу аж скрутилися. Він подивився на табір і над возами на сороку, на верблюже, горбате небо, на свої мокрі капчики, коли помітив під лавою віслюка. Віслюк хропів під лавою — у короні, і з неї, з її золотих прорізів, поміж алмазами і топазами звисали його сумні сірі вуха. У Пу схопив з-під намету приховане ще Оливкою акацієве дишло, зірвав з вислогубого імператорську капітулу й заходився хрестить його дишлом. Віслючок продер очі, полупав ними і ніяк не міг доторопати, за що його хрестять дишлом, та ще й зранку, та ще й так тяжко. Він відкрив писка й хотів заалалакати, та У Пу, обтираючи корону і шапкою, і рукавом халата, вже ляпотів капчиками на кручу до Наливайка.
Наливайко дивився на Дністер і нічого не бачив: Дністром тік туман. Він був білий, як білий віск, і, як віск, непрозорий. Та Наливайко чув: через річку на цей берег до нього пливе, повертається його військо...
Наливайкові здушило в грудях, і він став ковтати сльози. І чи сльози були завеликі, чи замале було для них горло, бо Северин розстебнув на грудях сорочку й узявся терти долонею серце: серце лупило, як з-під каменя джерело...
Гибаючи хвостом, із табору на Дністер пролетіла сорока. Захлинаючись сухим скрекотінням, вона щосили оголошувала всім довкружнім сорокам і сорокопудам, що це військо, яке пливе і біля якого вона харчується, — військо її, що вона лиш одна його чекала та виглядала, щоб до нього, крім неї, ніхто не мав діла, і що над військом мусить літати лише вона.
З низу, з чорного під кручею важкого туману, все ближче і нетерплячіше схоркували невидимі коні, схлюпувала, вдаряючись у їхні боки, комизиста течія та відсирілими голосами перекидалися козаки: "Де ж берег? Де ж той у чорта берег?.."
До Наливайка придихав шубою князь. Він став біля Наливайка плече в плече, перекинувся на слух і зашепотів:
— Вже... вже передні на березі...
— Одягаються... — сказав йому Наливайко.
У березі забряжчала зброя, зафоркали коні, і Наливайко вже почув ясно, як його козаки пересварюються:
— Якби тобі!
— А якби тобі?
— Мій кінь нікому й ніколи на ногу не наступить!
— Так мені ж наступив!
— То він не роздивився! ^
— Не роздивився! А якби не роздивився мій і наступив тобі!
З низу, від берега, на кручу стали підніматися, — Наливайко вже розпізнав їх в обличчя, — його брат Дем'ян з мідним погнутим хрестом у руці, Конашевич з лопатою, полковники Шостак і Шаула, — Шаулу несли довбиші на литаврах, — Жбур, Оливка і Шийка, Шийчин кум Степан Медолиз і ще з десятеро сотників і козаків. Витіпані млою, туманом і водою, з обсмаленими біля верболозових вогнищ вусами і бровами, з понуреними на сорочки повинними головами, сотники і козаки мовчки збилися перед Наливайком і передихували туманом. Так би вони мулялися не знати скільки, якби Степан Медолиз, бачачи, що всім поцілило, прикриваючи ліктем проти туманного сонця очі, не проказав: