та сиділи на палубі з дітлахами, почали помагати Докії слізьми. Козаки на галері опустили на весла очі.
— Отака ваша козацька до нас любов і повага, що нам ніде і голови прихилити, — і вона відвернулася від Омеляна.
— Годі! — не стримався Омелян. — Тут хочеш, аби вам усім було краще, а ти насідаєш!
— Приставай, Омеляне, до берега, і ми підемо степом додому самі. Не хочемо ми ні ваших возів, ні теплого одягу. Доберемось додому якось без вас. Добре, хоч нас татарам не віддали, відбили! Дякуємо за волю, за гостинність, а дорогу назад ми вже знайдемо як-небудь без вас. Дайте нам лише на дорогу ваші шаблі та рушниці!..
— Ой, Докіє, Докіє, і що ти собі тільки думаєш! — схопився за голову Омелян.
Прогребли Чортомлицьке Дніприще та гирло річки Підпільної, протягнулися біля Сандалки, минули і Верхню Лапку. Галера відстала, завернула до берега Верхньої Лапки, а чайки та сандали втягнулися у Базавлук. Комарня під вечір наче сказилася й добиралася до кісток.
Січова сторожа вже, видно, угледіла вертаючих з моря, бо за волоттям очеретів, де м'яко крізь дощик стелилося сонце і золотим, як віконечко, хрестиком прорізалася козацька Покровська церква, зателенькали дзвони. Козаки на чайках встали і перехрестились. Покинули терти сир і набивати люльки — перехрестились учорашні невільники.
Дзвони як раптово заговорили, так само раптово й стихли. На знак повернення козаків-чорноморців уже мусили б ударити з валів гармати, та гармати не били. Чорноморці на веслах переглянулись: що б то могло означати? Курінні отамани, а з ними і Микошинський, кожен пильнуючи зі свого човна, насторожилися. Над Січчю стояв яструб. Що там яструб над Січчю назирив, чорноморці з води не бачили, та укляк він у небі, наче в нього вмурований. Козаки, не змовляючись, з останніх вже сил налягли на кочета, чайки востаннє жалібно заскрипіли, й перші троє із них вистромились косами поміж очеретів до січової пристані... Обличчям Богдана Микошинсь-кого гшшш здивовані тіні, а дівочі очі його розширились: на пристані не було нікого!.. Попідводились з-за весел здивовані та навіть трохи й злякані козаки, бо ніхто їх на Січі не зустрічав!.. На березі не виднілося ні душі, ні ноги, не лунало ні голосу! Не було ні тих курінних отаманів і козаків, що зосталися Січ вартувати, ні полковника Кремпського, що лишився за Микошинського, ні всього того люду, що завжди вовтузився між куренями. Не помічалося ні ковалів, ні зброярів, теслів, рибалок і конопасів, гармашів, чинбарів, смолярів, кухарів, ні старих козаків-січовиків, ні козаків-молодиків, ні козаків-шко-лярів з шаблями за поясами і з гусячими перами поза вухами, навіть січового священика Луки не було!..
На порожню, пустельну, вперше ними побачену Запорізьку Січ роззявили рота татарські невільники й один на одного заоглядались.
Богдан Микошинський і чорноморці, заточуючись від Очаківської рубанини, веслування, безсоння і втоми, видибали з чайок на сушу і, розтираючи замлілі ноги, почали роздивлятися: куди вони припливли? Ніби не Січ, а покинутий роєм вулик... Лиш під горбком чаділо смолою кілька залишених казанів та біля них днищами догори біліло троє нових насмолених чайок. За осокорами на горбку, на перецвілих кульбабах стелилися недошиті й полишені шевцями лляні вітрила. По них походжала ворона, її били, шугаючи з неба, ластівки. Ворона не хотячи відкаркувалась, та злітати з вітрил не думала, бо ходити по вітрильних полотнищах вороні подобалося.
— Ідіть, добродії, он туди на горбок, на вітрилах приляжете, нічого такого не думайте, бо ми тепер удома, — сказав збитим з пантелику невільникам Богдан Микошинський і побіг доганяти своїх чорноморців, що зайшли у порожні провулки.
Вони у провулки втягнулися і поставали: і тут було тихо, хоч маком гій!.. Накинуті на гілля горіхів і груш, а то й розстелені зверху на куренях, провітрювалися від молі чорні та білі кожухи. Настромлені на кілки перелазів, чорніли та сивіли смушкові шапки. На недометених вуличках стирчали вербовими держаками, похилені на тини, дерезові мітли.
Провітрювалась і церква. У її розчинених навстіж дверях дихала навішена вгорі на цвяшки і прикладена на землі камінцями прозора серпанкова завіса. Крізь неї з хлопчиком на руках дивилася Божа Матір. Дивилась вона на прикутого за ногу ланцюгом до гармати самотнього козака. Посеред прометеного майдану навпроти церкви він спав, а поруч із ним сірів оберемок свіженьких різок. Вони означали, що цей не-тяга-козак потаємно привів на Січ жінку. Він заховав її в плавнях і думав, сердега, що ніякий дідько їх у плавнях не знайде і про них не знатиме, а козаку з нею буде, як краще й не може! Та не змикитив нетяга, що до любові доведеться щоночі ходить, бо їй уночі в оточенні очеретів і води стане холодно і лячно! І він, бідага, ходив. Ходив-ходив, аж доки не доходився: очеретяне кохання його відкрилось! І ось тепер маєш: прикута до гармати нога та купа різок біля штанів! Тепер, хто майданом брестиме, той мусить по гузну різкою і всмалити... Козак, випивши кухоль води, що поставив його коло вуса товариш, розімлів від паркого повітря і, чи не вперше без білого, любого личка, обнімаючи оберемок вербових різок, заснув...
З північного боку Січі почувся гомін і постріли. Богдан Микошинський та його козаки гнітюче заводили очима та витягнули шаблі. Пригинаючись за куренями, оббігаючи церкву і школу, проминувши кузні та зброярні, вони зарясніли потилицями туди. Саме в цю пору на повну силу цвів петрів батіг. По його синьому килиму, через невелике своє кладовище, без гуку і слова чорноморці хвиля за хвилею підкотилися вже до самого людського вировища, як раптом поспинялись і випросталися, їхні погляди вперлися в спини своїх залишених на Січі товаришів, які по той бік хрестів на березі Базав-луку садили з рушниць та горлали "слава!" Першим остовпів Микошинський: у киплячому, збудженому вкрай запорізькому юрмищі стояв Наливайко! "Не може бути! Бо де? тут? у нас? на Січі — Наливайко?!" І Микошинський, не вірячи своїм очам, крутонув головою до чорноморців, а ті, не ймучи віри й собі, оглянулися позад себе на когось іще, аби спитати, як бути і що робити? Та поза ними не було нікого: позад Микошинського і чорноморців синіми квітами цвів лише петрів батіг, а над квітами на трирічному кладовищі розводили руками хрести. Темний, у білому, спадаючому до чобіт кунтуші, лискучим руків'ям нагайки Наливайко пригладжував чорного чуба. За ним, поруч перекинутого через Базав-лук очеретяного містка, у всі очі на запорожців дивилася спішена Жбурова сотня та сам Петро Жбур, Шийка, Оливка і Конашевич. А з того берега за містком підстриженими гривами їжачилось півтори тисячі коней, що їх пригнав Наливайко низовикам у подарунок. "Так от кого дзвонами зустрічали! — обпекло й не дало дихати Микошинському. — Он кому дзвонами задзвонили!.." Та остаточно повірив кошовий Богдан Микошинський, що Наливайко тут, на Січі, коли полковник Кремпський став його обнімати, а священик Лука підняв над ними долоні... Жилавий, наче в'яз, чисто, як завжди, поголений, у празниковому з перламутровими ґудзиками новому жупані, Кремпський пригортав Наливайка до себе за плечі однією рукою, а другою проводив над запорожцями та Жбуровою голотою, мов прихиляв до себе і низовиків, і прибулих до них повстанців.