— Ходімо, хай йому чорт! Де не стань — кругом хтось є! — сказав Шийка коню і повів його до возів, обминаючи місце, де присів у лепесі богомол...
У Петра Конашевича старший за нього на вісім років, тридцятилітній Северин Наливайко і давно колись, і тепер викликав дивне і сумне захоплення, як тим вершником на коні, що під місяцем уночі перебирається по підталому вже льоду на той берег весняної ріки: ось-ось той лід проламається, ось іще — ось, і змахне вершник руками і, навіть не крикнувши, піде разом з конем на чорне бездонне дно... Безоглядно відданий вірі, Наливайко не боявся нічого й нікого. Але чому нічого й нікого він так безоглядно не сюіться? Ніщо його не страшить. Звідкіля це у нім? Чи лише від віри, чи треба таким родитись? "Боже, не обмини увагою цього чоловіка! Нічого йому не треба, крім Твого милосердя і Твого вказуючого і віщого перста до волі тим людям, що зібралися навколо нього в Ім'я Твоє, Боже!.." — Конашевич мимовіль задивився на Наливайка, що вже сидів на кошмі і тримав перед собою скибку кавуна.
Не дочекавшись Шийки, Конашевич підійшов до Наливайка. Видно, у Конашевича був не такий, як завжди, вигляд, не так, як завжди, він на Наливайка дивився, бо темно-горіхові Наливайкові очі стали як на морозі терен — вони зробилися чорно-сині, і з них на Конашевича дихнуло інеєм.
— Що? — спитав Конашевича Наливайко.
— Пане гетьмане, відпустіть мене на Січ, — сказав Конашевич і глянув на свої босі ноги, де поміж пальцями, як ішов, позастрявали й цвіли кульбаби.
Наливайком хитнуло, він знову ліг спиною на кошму і заплющив очі.
— Переночуй з нами хоч би ще ніч...
Жбур зиркнув на Конашевича, прикусив білого від молока вуса і не сказав нічого. Накинувши кунтуша наопашки, підійшов Яків Шийка. Він зняв свою мокру, а від того стемнілу білу чалму, поклав її на камінчик поруч з червоною фескою Жбура, подививсь, які вони гарні поруч, простелив кунтуша скраю кошми між Наливайком і Жбуром й обличчям до Конашевича після купання приліг.
— Ти, Якове, що, в чалмі й купався? — підсунув до Шийки ближче нарізану вудженину Жбур.
—Чалму вітер з берега у воду здув! Я саме стояв у воді по шию, коли бачу, що воно за течією пливе? Чайка не чайка! Коли дивлюся-придивляюся, пригнувся до води по очі — аж то біліє на бистрині моя чалма! Пливе, краями похитує! І вже намокла, хоча воно й шовк. І вже, бачу, тоне. Вітер над нею стоїть і дивиться, яка чалма є, коли вона повна води.
Я бігом за нею. Пливу-пливу, а Шийко саме на березі пасся. Коли ж як глянув, що я віддаляюся від нього за течією, то, звісно, подумав, що я повертаюся назад в Очаків до Нуззетогли, на дах, у своє біле крісло слухати вірші хана Газі-Гірея. І Шийко мій за мною! Біжить він берегом і плаче, що я його покидаю в степу на зиму між могилами перед вовками!.. І так мені стало шкода коня, що я бігом за чалму і прямо з ріки до нього!
Шийка замовк. По Наливайкові, по Конашевичу та й по Жбуру Шийка побачив, що їм усім трьом не до його теревень. Щось, було видно по них, між ними трапилося. Та все одно, як у таких випадках завжди, Яків образився: йому не вірять, його не чують, його не хочуть! Він відсунув від себе мисочку з вуджениною, послинив пальця, вмочив його в сіль і почав її з пальця мовчки злизувати. Від гарби заіржав Куріпочка. Та голови не підняв. Куріпочка заіржав уві сні.
— Поки ти, Якове, говорив, чалма твоя висохла, вже вона геть суха, — сказав, аби щось сказати, Жбур.
А Наливайко спитав:
— А що, Якове, вода іще тепла?
Це запитання Шийкою стрепенуло, і він запалився новим натхненням:
— Не те, пане гетьмане, слово! Не тепла — гаряча! Ніби тече ріка прямо з печі — так її наостанок літо нагріло! — похвалив воду Шийка, заодно не забув і про свого коня. — А мій Шийко злякався зеленого коника-богомола!
— Коника-богомола? Шийко ? Твого Шийка злякаєш! Так я тобі і повірю! — Жбур відірвав шматок лаваша і став їсти його без нічого — без кавуна і сиру. — Що ж то за коник такий? Мабуть, здоровенний?
— Ні, навпаки, не дуже. Тільки дуже скакучий! Перескочив мене, лепеху і річку! А Шийкс? мій злякався, бо думав, що в Дикому Полі скачуть самі лише татари, турки і... — і Шийка прикусив язика.
— Чому ж ти замовк? Договорюй, хто третій: татари, турки і... і запорожці!
— Знову я не те зморозив... — знітився Яків Шийка. Правду кажучи, йому не хотілося запорожців перед Наливайком і називати. Ні перед Наливайком, ні перед Жбуром і Конашевичем, ні перед собою. Бо відразу ж в очах з'являлася домовина, а в ній Наливайко.
— Ти запорожців якраз і не назвав! — оборонив його Конашевич.
— Так думав назвати... — і Шийка скис, ліг на живіт і задивився в темну печеру. — Скільки раз собі говорив — не роздумовуй занадто, Якове, не роздумовуй! Ні! Роздумовую і, як завжди, потрапляю пальцем у небо!..
І знову всі помовкли. Наливайко лежав на спині, Шийка на животі, Конашевич на боці, а Жбур сидів, по-турецьки схрестивши ноги. Коні, передчуваючи вечір, збрідалися на ніч до гурту. Біля гарби і з гарби пахли дині. Там же й виднівся Куріпочка, і коні пішли до нього. Біля Куріпочки вони стали кружка, обнялися тихими шиями та сумними очима задивилися в те, хто перед чим стояв: Шийчин Шийко стояв очима в ріку і через те дивився на долину. Рябко — на скелі і глід. Куріпочка ж, як лежачий, дивився на кульбабу, що розцвіла в нього під ніздрею прямісінько на очах. А ще одним оком Куріпочка косився на бурдюк із турецьким вином, пригадував його винний темно-червоний смак і занюхував золотою кульбабою...
Раптом із печери зашелестіло. Наливайко, Жбур, Шийка і Конашевич миттєво, як птахи, кинули голови на той негучний і все-таки чутний шерех: з печери просто на них до кошми вибіг чорнявий, років п'яти-шести, давно не стрижений хлопчик. Він міг би бути голою дитиною первісних батьків кам'яного віку, якби не полотняні іігганці. Хлопчик вибіг і, сонний, з заплющеними очима, скинув з плечика шлейку. Штанці впали на босі ніжки, і він, не прокидаючись, почав дзюрити прямісінько на Жбурову феску. Припекло йому, видно, в печері, і вискочив він надвір. Жбур відкрив було рота крикнути, аби хлопчик не поливав його феску, та Наливайко приклав пальця до вусів, аби Петро не злякав уві сні дитину, бо може стати заїкою.