А жінки? А малеча? Ще не прийшовши до тями від мерехтіння птичого тьмища, вони злякалися знову: з могили, де переховувався з конем Наливайко, з жовтої мулкої імли на них викотився і, перевалюючись з боку на бік, полускуючи, посунув, заввишки з копицю сіна, рудий-рудезний реп'ях. Він накочувався на степ, і все, що під себе в степу підминав, все те на нього і налипало. Всього вже потроху начіплялося на нім: і заячі бубки, і вовча шерсть, і волоття кінського щавлю, і стебельця дикої моркви, гусячий пух, курай і навіть напівзігнила козацька шапка, що її загубив якийсь невідомий козак років із десять тому. Тепер шапка сиділа на реп'яхові, і він, прямуючи просто на валку, ще й тяжко, з передихами іржав. Побачивши реп'яха та почувши його іржання, у валкових, запряжених у вози коней зблідли навіть копита і вуха. Жінки поніміли. Звуженими зіницями вони зашукали в степу допомоги, та в кого її серед степу знайдеш? А іржаче страховисько наближалося! Воно, як придивилася до нього Докія, складалося з безлічі налиплих один на одного малих реп'яхів. Та нічого собі малих, коли кожен із них, викоханий могутньою землею, жовтів завбільшки з кулак!
Реп'ях наростав перед валкою, робився круглішим та більшим і вже не іржав, а гикав, ніби схотів води! "Оце він і є, кінець світу!" — прошепотіла Докія, а жінки, мигцем глянувши на гарбу, де малеча по очі вже позалазила в дині, попритулялися на возі одна до одної і знову накрилися килимом. Молодиці, дівчата і монашки мимовіль підняли до плечей рушниці. Котрась з молодиць, сама не знаючи, як це у неї вийшло, вистрілила по тому іржанню-гиканню та нишком пригнулася за колесом. Від пострілу реп'ях зупинився, полускуючи, замовк, та за хвилину оговтався і заговорив до жінок людськими словами:
— Не вбивайте мене, дівчата, бо я ще, може, стану вам у пригоді!
Від того, що реп'ях заговорив по-людському, в жінок відібрало мову зовсім, а в дівчат і монашок, що сховалися під возами і за возами, рушниці в руках застрибали, ніби рушницями затіпала лихоманка. Одна лише Докія по голосу реп'яха відразу ж впізнала Северина. Відкинувши над собою та жінками килим, вона випросталася на возі.
— Пане гетьмане, це ви чи не ви? Скажіть, що це ви, бо ми вже від страху усі перемерли!
Докію реп'ях недочув. Аби дочути її, він підкотився до воза ближче, і з його волохатої товщі вистромилися волохаті, з розчепіреними пальцями руки. Жінки як глянули, то й ойкнули і помліли.
— Господи, спаси і помилуй! Самі лише руки, а людини нема! — мало не зомліла й Докія.
А реп'яхові тим часом руки заходилися перелапувати своє драпакове тіло. Вони перебирали реп'яшину за реп'яшиною, щось під ними шукали і не могли знайти. Та ось і знайшли — намацали зіпрілу козацьку шапку. Потримали її в пальцях, пом'яли і піднесли до невидимого носа понюхати. А як понюхали, то пошпурили нею подалі від себе в степ. Затим надибали заячі бубки. Пом'яли і їх, потеребили в пучках, згребли у жменю й викинули за шапкою. Дійшла черга й до вовчої шерсті, до мишачих кубел, до гнізд посмітюшок, одне слово, до всього, що встигло на нього поналипати.
Докія на все те дивилася-дивилася, їй стало жаль, що руки даремно мучаться, і вона запитала:
— Пане гетьмане, що ви шукаєте?
— Ґудзики! — голос Наливайка із реп'яха чувся, наче із погреба.
— Чиї ґудзики? Де?
— Добираюся до ґудзиків на кунтуші, аби скинути його разом із цією халепою!
— І що?
— Не знайду їх ніяк, бо темно! Сліпаю, ніби поночі! Ви мене чуєте?
— Чую, чую! Чую і те, що іржете!
— Це, тітко Докіє, ірже мій піді мною кінь! Хоча я вже не знаю, чи він. Здається мені, що іржу вже і я — хто його знає! — і Наливайко над головою Докії заіржав і засміявся: заіржав по-конячому, а засміявся по-людськи.
Відходячи серцем, засміялася і Докія.
— О, тепер чую, що це вже ви, а не кінь! Ваш голос я ні з чиїм не сплутаю!
— Навіть з конячим?
— Навіть з конячим!.. — зашарілася Докія. — Дівчата! Дівчата! Біжіть-но бігом, та будемо гетьмана визволяти!
Ховаючись під гарбою, яструб виглянув з-поза колеса і перед тим, як злинути в небо, вирішив трохи іще під гарбою постояти. Він глянув на сонце: чи встигав він на Січ, на вечерю. На Січ, на юшку яструб встигав, бо сонце мостилося ще тільки посеред неба, та, як і вранці, нікуди йти не хотіло. Сонце з небес, а яструб із-під гарби стежили за реп'яхом, валкою та повалчанами, й одне згори, а другий знизу чекали, що ж воно буде.
На поклик Докії молодиці, дівчата і монашки підвели за возами очі. З-поміж динь на гарбі витягнула шийки малеча. І саме тієї миті Наливайкового коня-реп'яха Резі щось, мабуть, вкусило під хвостом чи де в іншому ніжному місці, бо він став навколо себе крутитися. Спочатку поволі, а потім швидше і швидше! За хвилину Резі розкрутився так, що в Докі-їній голові запаморочилося і вона обіперлась на воза... Раптом Резі підскочив, перекрутився в повітрі ще раз і з лус-котінням упав на землю. Від струсу об землю Наливайко з нього звалився. Докія почула, як затріщав на стібках Наливайків кунтуш, розлізся по швах, опав повздовж тіла, і Наливайко з'явився перед жіноцтвом у білій, тонкій, шовковій, подарованій ханом сорочці! Молодиці, дівчата і монашки зажмурилися: таку сліпучо-білу сорочку в своєму житті вони бачили вперше...
Докія сплеснула руками.
— Господи, пане гетьмане, тепер я вже бачу, що ви в сорочці родились!
— Нічого не пам'ятаю! — Наливайко затрусив головою.
— А я, пане гетьмане, пам'ятаю чистісінько все, коли воно почалося звідти, — і Докія піднесла руки до неба. — А почалося воно, як на кожну погибель, раптово: почули ми ґвалти іггиць. Не встигла я зміркувати, звідкіля й куди їх несе, як побачила той проклятущий вітер. Вітер летів попереду птиць і гнав попід хмарами ордища реп'яхів, їх було стільки, що за хвилину вже й хмари були в реп'яхах, як худоба.
— Перепало нам трохи з Резі, — і Наливайко обійшов свого невидимого коня.
Нещасний Резі вже подумав, що доведеться йому, замурованому реп'яхами, отак і вікувати і що відтепер йому годі й думати про веселих лошичок!.. Безталанний Резі згадав хана Газі-Гірея. Як той пестив його! Як однією рукою обнімав його хан за шию! Як другою рукою хан підносив йому до незагнузданих губ ніжний, як саме ханове ім'я, незрівнянний ні з чим кишмиш! А ввічливі конюхи! Як вони мили Резі пахучим пінявим милом і двічі на день купали в ранковому та вечірньому морі!.. Прощайте і хан, і мило, і море!.. Подарував ти, хане, мене цьому дивному чоловікові, і я тепер через нього стою в реп'яхах і стоятиму в них довіку!..