"Краще вмерти, ніж бути нещасною,— холодно відповіла вона.— Такий пристрасний чоловік колись прогайнує її маєток і покине жінку ні з чим".
Ця арифметика приголомшила мене. Я виразно побачив прірву між цією жінкою й собою. Ми ніколи не могли зрозуміти одне одного.
"Прощавайте",— холодно сказав я.
"Прощавайте,— відповіла вона, приязно кивнувши головою.— До завтра".
Я хвильку дивився на неї, вкладаючи в погляд усю любов, якої щойно зрікся. Вона стояла і всміхалась завченою усмішкою, і ця ненависна усмішка мармурової статуї неначе виражала любов, але холодну. Ти можеш, друже мій, зрозуміти, який біль терзав мене, коли я, все втративши, під дощем і снігом ішов додому цілу милю по закрижанілій набережній? О, як гірко було знати, що вона зовсім не думає про мої злидні й гадає, що я багатий, як вона, і їжджу в теплій кареті! Скільки катастроф і розчарувань! Ішлося вже не про гроші, а про всі багатства моєї душі! Я йшов навмання, перебираючи в думці слова цієї дивної розмови, я так заплутався в своїх коментарях, що врешті засумнівався в прямому значенні слів і понять! Я все ще кохав, я кохав цю холодну жінку, чиє серце прагнуло, щоб його здобували знов і знов, а вона, зрікаючись усіх учорашніх обіцянок, назавтра являлася новою людиною.
Проходячи повз Інститут, я затремтів, ніби в пропасниці. Я згадав, що нічого не їв. У кишені я не мав і мідяка. На додачу до всіх нещасть, від дощу збігся мій капелюх. Як же мені тепер наблизитись до елегантної дами, як увійти до салону з капелюхом, який треба викинути! Хоч як я кляв дурну безглузду моду, що прирекла нас демонструвати наші капелюхи, весь час тримаючи їх у руці, я все ж примудрявся досі утримувати свого в більш-менш пристойному стані. Мій капелюх не впадав у очі ні новизною, ні старизною, не був ні облізлий, ні лиснючий надміру і міг видаватись головним убором дуже акуратної людини, але тепер його штучно підтримуване існування досягло кінця: він перекривився, зіпсувався, став нікуди не годящим лахманом, гідним свого власника. За браком тридцяти су на фіакр я втратив свою так тяжко досягнуту елегантність. Ох! Скільки нікому не відомих жертв склав я перед Феодорою за три місяці! Часто я витрачав гроші, яких вистачило б на хліб цілий тиждень, аби побачитися з нею на хвилину. Занедбати роботу й голодувати — то ще пусте! Але перейти весь Париж і не забрьохатись, бігти бігом, аби уникнути дощу, й приходити до неї так само пристойно вбраним, як ті дженджики, що крутяться коло неї — ох, для закоханого й задуманого поета це завдання було надзвичайно складне! Моє щастя, моє кохання залежали від чорної крапочки на моєму єдиному білому жилеті! Відмовлятись від зустрічі з нею, коли забрьохаєшся або вимокнеш! Не мати п'яти су, щоб заплатити чистильникові взуття, який зітре тобі з черевиків ледве помітну цяточку! Моя пристрасть ще виростала від цих дрібних, нікому не знаних мук, безмірних для дратливої людини. Бідняки приречені на жертви, про які вони не можуть казати жінкам, що живуть у розкоші й красі, вони бачать світло крізь призму, що золотить людей, речі. Оптимістки з егоїзму, жорстокі задля доброго тону, ці жінки заради втіх відмовляються думати й виправдують свою байдужість до чужого горя любов'ю до насолод. Для них мідяк ніколи не варт мільйона, ні, їм мільйон здається мідяком. Кохання не тільки має відстоювати себе великими жертвами, воно ще й має делікатно прикривати їх серпанком, ховати їх у мовчанні, але, розтрачуючи багатство й життя, жертвуючи собою, багаті люди здобувають користь із світських забобонів, що завжди надають певного блиску їхнім безумствам у коханні, у них мовчанка промовиста, а покрив гарний, тоді як моє жахливе вбозтво прирікало мене на гіркі страждання, не дозволяючи мені навіть сказати: "Я кохаю!" або "Я вмираю!" Та чи це врешті, справді самопожертва? Хіба я не був щедро винагороджений тією втіхою, яку відчував, усім жертвуючи заради неї? Графиня надавала надзвичайного чару, надзвичайної вартості найбанальнішим епізодам мого життя. Колись байдужий до свого вбрання, тепер я шанував свій фрак, ніби своє друге "я". Перед вибором — дістати рану самому чи порвати фрак — я б не вагався! Ти можеш собі уявити моє становище й зрозуміти шалені думки, нестямну лють, що розгорялась у мені, поки я йшов додому, а хода ще дужче розпалювала їх. Я відчував справді пекельну втіху від того, що впав у таке нещастя. Я хотів бачити передвістя щастя в цій останній кризі, але скарбниця лиха не має дна.
Двері мого дому були прочинені. Крізь вічка у віконницях, прорізані в формі серця, на вулицю падало світло. Поліна з матір'ю розмовляли, дожидаючи мене. Я почув своє ім'я й прислухався.
"Рафаель,— казала Поліна,— куди вродливіший за отого студента з сьомого номера! У нього такі гарні біляві кучері! Тобі не здається, що в голосі його є щось таке, що зворушує серце? Крім того, хоч він гордий на вигляд, але дуже добрий, а манери в нього такі вишукані! О, він справді дуже гарний! Я певна, що всі жінки шаленіють за ним".
"Ти говориш так, наче закохана в нього",— зауважила пані Годен.
"Ет, я люблю його, як брата,— сміючись, відповіла дівчина.— Я була б дуже невдячна, якби не почувала приязні до нього! Чи не він навчив мене грати, малювати, грамотно писати — одне слово, всього, що я знаю? Ти не дуже примічаєш, як я розвинулась, матусю, а я тепер така освічена, що могла б давати уроки, і тоді ми б найняли служницю".
Я тихенько відійшов, а потім, тупаючи ногами, увійшов до вітальні взяти лампу, яку Поліна засвітила для мене. Бідна дівчина пролила чудовий бальзам на мої рани. Ця наївна хвала повернула мені трохи мужності. Мені треба було вірити в себе й чути безсторонню оцінку своїх переваг. Мої надії, відроджені цим, можливо, осяяли своїм блиском і все довкола мене. Можливо, я ще не розгледів тієї сценки, що так часто розігрувалась перед моїми очима посеред цієї зали; але тоді я по-справжньому замилувався прекрасною живою картиною, подібною до тих, що їх за скромною натурою так наївно відтворювали фламандські художники. Мати, сидячи коло напівпригаслого каміна, плела панчоху, і на устах її застигла ласкава усмішка. Поліна розмальовувала віяла, і фарби та пензлики, розкладені на столику, промовляли до ока яскравими плямами; та коли вона встала й випросталася, щоб засвітити мою лампу, світло враз ясно осяяло її білу постать; тільки хтось підкорений невгамовною пристрастю міг не замилуватись її рожевими руками, крізь які просвічувало світло, її бездоганною голівкою і дівочою поставою. Ніч і тиша сповивали своїм чаром цю пізню роботу, цю мирну домашню сценку. Постійні труди з веселим серцем свідчили про благочестиву покору, сповнену високих почуттів. Невимовна гармонія панувала там серед людей і речей. У Феодори розкіш була бездушна, вона будила в мені лихі думки, а це скромне вбозтво і ця природність та простота освіжали мою душу. Може, розкіш принижувала мене, а коло цих двох жінок, серед цієї темної зали, де просте життя знаходило притулок у щирих порухах серця, я, можливо, мирився з самим собою, бо мав кого захистити, а чоловікові завжди приємно бути захисником. Коли я підійшов до Поліни, вона кинула на мене майже материнський погляд і вигукнула, швидко ставлячи лампу тремтячими руками: "Боже! Який ви блідий! Ох, ви ж наскрізь мокрий! Мама висушить вашу одежу. Пане Рафаелю,— хвильку помовчавши, знов почала вона,— ви любите молочне... У нас сьогодні є вершки, може, покуштуєте?" Вона підскочила, мов кицька, до порцелянового глека з молоком і подала його мені так швидко, поставила переді мною так ласкаво, що я завагався.