— То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося мiжбрiв'я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
— Говорiть! — наполягає дядько Себастiян.
— А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
— От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж вилiпив з глини, — вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
— Спасибi вам за радiсть, — подякував гончаревi дядько Стратон.
— I справдi ви маєте хоч краплину радостi? — подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.
— Про що й казати, — аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. — I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.
— Не знаєте ви цiни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм цiну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
— А хто iнший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастiян.
— Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.
— I нiхто не рятував вас?
— Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
— Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
— Я комусь зроблю його грiшним!
— Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнiвався батько.
— На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
— Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?
— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
— I що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.
— Що я скажу? — обiзвався дядько Стратон. — Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
— А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
— А вiн живе для лiнiї! — засмiявся Федоренко.
— Лiнiї! — перекривив Себастiянiв батько. — Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнiшого.
— I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? — звернувся до людей i почав правицею розтирати поперек, а лiвою — живiт.
Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове обличчя лягає вираз догiдливостi:
— От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От везе чоловiку в селi!
— А тобi в мiстi? —запитав дядько Стратон.
— Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i непомiтно робить крок i другий назад.
— Ти наче втiкати збираєшся? — питає дядько Себастiян, змiрявши поглядом ноги Юхрима.