Оговтавшись, пані Моркван хотіла була вилаяти пана Пляшкера, але двері раптом прочинилися і Суботик просунув у них до кухні голову:
– Пані Моркван, не куріть так багато сигар, бо від цього псуються фіранки! – вигукнув він і хитро примружив очі.
А тоді повернувся і вибіг надвір.
– Зухвалий хлопчисько! Щоб і ноги його не було в моєму домі! А вам як не соромно, дядечку! – гарячкувала пані Моркван. – Негайно принесіть мені рушника замість того, щоб сидіти тут і шкірити зуби. Мерщій, а то вижену!
Пан Пляшкер приніс рушника й подав його пані Моркван. А тоді зайшов до своєї кімнати, взяв портфеля й вийшов надвір. Але за дверима враз ніби щось згадав. Усміхаючись, він повернувся в будинок, прочинив двері на кухню й чемно мовив:
– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!
– Замовкніть! – вереснула хазяйка й жбурнула в нього рушника.
– Що з вами, пані Моркван? – спитав пан Пляшкер, піднімаючи рушника з підлоги. – Відколи це з вами не можна ввічливо попрощатися?
Не встигла пані Моркван відповісти, як пан Пляшкер повернувся і, посвистуючи, вийшов з будинку. Поглянув в один бік, у другий, озирнувся – Суботика ніде не було.
За хвильку підійшов трамвай. Пан Пляшкер сів на одне з передніх місць і розгорнув газету.
На дальшій зупинці в трамвай увійшло багато людей. Вони з’юрмилися позаду, навколо кондуктора. Раптом звідти пролунав пронизливий голос:
– Дайте мені квиток!
– Тобі куди? – запитав кондуктор.
– В руку, куди ж іще! – відповів той самий голос.
Пан Пляшкер скочив на рівні ноги. Невже Суботик? Не може бути! Це йому, мабуть, просто здалося! Схожий голос – тільки й того.
– Куди ти їдеш? – знову спитав кондуктор.
– В контору! – відповів голос.
Люди в трамваї засміялися.
– Покажи-но свої гроші, – наказав кондуктор.
– Навіщо? – спитав голос. – Хіба ти не знаєш, які бувають гроші?
– Годі! – вигукнув кондуктор. – Ти плататимеш чи ні?
Замість відповіді пан Пляшкер почув дзенькіт монет. А тоді пронизливий голос задоволено мовив:
– Ох, як смачно! Ця страва з металу!
– Нахабний шибеник! Проковтну в усі мої дрібні гроші! – закричав кондуктор. – Ану, йди сюди, мерзотнику!
У пана Пляшкера сумнівів більше не було. Він кинувся проштовхуватись назад. Але цієї миті трамвай різко загальмував, хтось за інерцією пролетів уперед, зачепився за ногу пана Пляшкера, вхопився за неї й радісно заверещав:
– Та-а-ату! Ви тут, татусю!
Це був Суботик.
– Тікаймо! – вигукнув пан Пляшкер, виплигнув із трамвая і витяг Суботика за собою.
Двері вмить автоматично зачинились, і трамвай поїхав далі.
– Нам пощастило, тату! – сказав Суботик.
– Якщо ти й далі отак бешкетуватимеш, нас неодмінно запроторять до в’язниці! – накинувся на Суботика пан Пляшкер. – Як ти взагалі опинився в трамваї?
– Я їхав до вас у контору, – винувато відповів Суботик.
– Я ж тобі заборонив це! Зараз же повертайся додому!
– До бабці Моркван?
– Як не хочеш до неї, то йди на дитячий майданчик.
– А я й туди не хочу.
– Я йду на роботу сам, і квит! А ти роби що хочеш, мені байдуже! – відрубав пан Пляшкер і подався вулицею.
Дійшовши до перехрестя, він обернувся, Суботик за ним не біг. Він і далі стояв на тому місці, де пан Пляшкер залишив його. Задоволений, пан Пляшкер швидко попростував у контору.
Двері контори були замкнені. Пан Пляшкер, як і напередодні, перейшов двір і попрямував до помешкання свого шефа – пана Обердубера. Він постукав у двері і, дарма що ніхто не відгукнувся, переступив поріг.
Знеможений шеф сидів на купі тарілок і безтямно дивився перед себе. Долі стояли чашки, на абажурі лежали книжки, обідній стіл стояв на письмовому, постільна білизна звисала із шафи, а стільці громадилися на канапі.
– Ви вже знайшли ключа? – спитав пан Пляшкер.
– Ні, – глухо відповів пан Обердубер. – Лише час змарнував. Двері в контору доведеться виламати. Зате я знайшов шпильку від краватки, яку шукав чотирнадцять років, а також листівку, яку мені надіслали ще в січні тисяча дев’ятсот тридцять першого року, – вона містить надзвичайно важливе повідомлення! А ще знайшов вісім монет, три гральні карти і друкарську машинку. Але ключ як крізь землю провалився! До речі, де ви ховаєте свого ключа?
– Я? – здивувався пан Пляшкер. – Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.
– У кишеню штанів! – презирливо сказав пан Обердубер. – У вас немає ніякої фантазії!
Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.
– Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! – заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. – Чому ж ви вчора не сказали мені про це? – докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.
Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.
– До праці! – вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.
Пан Пляшкер побіг слідом за ним.
У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик – пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.
Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.
Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: "Усе правильно", не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.
Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.
Тоді він казав:
– Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.