— Правда,— сказав Щорс і повільно обвів очима всіх.— Раз у тисячу років куля не повинна брати людину Це безсмертя.
Всі затамували подих і не зводили очей з командира. Всіх обняло одне почуття.
— Історія заворожила нас, хлопці,— мрійно і сердечно продовжував Щорс, дивлячись кудись в далечінь, у майбутнє.— От я теж часто думаю,— прошумлять роки, завершиться революція, і заживуть люди-брати на землі. Скільки ж казок про нас перекажуть, скільки пісень проспівають про нас! Тихими вечорами та зоряними ночами, де-небудь під Черніговом, над чарівною нашою Десною, будуть співати інтернаціональні хлопці з дівчатами. Проспівають і замовкнуть. Пролетять журавлі з теплого краю...
— Тоді всі краї будуть теплі.
— Будуть. Ніжно обніме тоді яка-пебудь кароока дівчинонька свого чубатого генія і скаже: "А тепер заспіваймо старовинних народних пісень про велику революцію". І почнуть вони, хлопці, співати про нас.
— Що ж саме?— прошепотіли богунці.
— І воскреснемо ми,— сказав Щорс, переносячись думкою в далекі грядущі століття.— І повстанемо з сивини століть, і пройдемо перед ними могутнім строєм, повним урочистого ритму й краси, тверезі, хоробрі, без лайки, без підлабузництва і зрадництва. Пройдемо за Леніним такими достойними, простими товаришами, що якби можна було все це уявити собі зовсім-зовсім ясно, ох, багато хто заплакав би сьогодні в тузі, що не так проніс через життя свої рани і голову свою ніс не зовсім так!.. То будуть народні пісні.
Поранені лежали з забинтованими руками на грудях і, широко розкривши очі, думали свої потаємні думи.
— Як же треба дорожити життям, хлопці!— Щорс зітхнув і, посміхнувшись, подивився на тих, що сиділи спереду на шкільній лаві.—"О мій любий, яка велика була епоха і які казкові люди",— зітхне дівчинонька і, мрійно дивлячись вперед, побачить когось, скажімо, ну...
— Чижа,— підказав Радецький. Всі мрійно посміхнулись.
— Так. "Скажи мені, сіроокий, які ви були?"— начебто спитає тихенько вона,— сказав Щорс і раптом повернувся до Чижа.— Що ти їй скажеш?
— Та що ж говорити...— зніяковів Чиж. Поранена рука його була сповита великим бинтом, і він тримав її на грудях, наче сонне дитя. І лоб також був забинтований,— Не знаю я, що говорити.
— А ти скажи, не викручуйся,— наполягав Черняк.
— Ну, скажу що-небудь. Скажу — були всякі,— подумавши трохи, відповів Чиж.— Були п'янички і ці... ледарі та всякий недисциплінований елемент. Були й інші сучі сини, скажу. Але більшість, скажу, була хороша.— Рухом плеча Чиж поправив шаблю і теж по-своєму суворо подивився в далечінь, поринаючи духовним поглядом у віки до ніжної красуні своєї.— Більшість, скажу, була така, що не тільки в газетах вичитувала, хто вона сьогодні і куди піде завтра, а в згасаючих зіницях ворога, та на кулеметних стрічках, та на лезах шабель читала ленінську програму життя й смерті в кожному місті, в кожному селі!— Чиж блиснув очима і грізно поправив кеслухняну шаблю здоровою рукою.
— Ух ти!— здивувався Черняк, не пізнаючи Чижа.
— Так-так, скажу! І все, скажу, во ім'я вас. І нерідко, скажу, сини одержували батьківську кулю в голову і самі стріляли в батьків з парабелумів і наганів, і не вважалося це, скажу, ні синовбивством, пробачте за грубий вираз, ні, як би сказати по-нашому, по-тодішньому, батьковбивством, а звалося просто: син проти батька, батько проти сина, треба, так треба,— час такий. Такий, скажу, був час, що революція вибухала з народних грудей, як кашель або вогонь з вогнеди-шачих гір! Так що співайте, скажу, про нас на здоров'я і вибачайте, що були не дуже красиві.
Прекрасний був Чиж у цю хвилину, прекрасна була кожна його риса і кожний рух.
— Бідні були, скажу, і дуже сердиті, бо зла назбиралося на нашу голову сила-силенна за сотні літ... Один Петлюра, гад, чого вартий! А тут ще різні ці... гетьман та інші дрібні банди... Ух, гади!.. Товаришу начдив, ну що я їм, їй-богу, скажу?— прийшов раптом в себе Петро Чиж, зовсім засмутившись.— Я не оратор для таких розмов.
— Товаришу начдив,— почувся голос Титаренка,— а чи правда, що після війни ви хочете всю землю засадити садами?
— Правда,— сказав Щорс і замислився. Запала тиша.— Взагалі, я гадаю, буде зовсім інше життя, зовсім інше. А чому всю земну кулю, справді, не перетворити в сад? Це так просто..
Бійці сиділи немов зачаровані, і вся земля перед ними зацвіла яблуневим цвітом.
Тоді Титаренко розпочав високим дзвінким голосом:
Світи, світи, місяцю, гей, гей!
Ще й ясна зоря, та гей, гей, гей!
Хор бійців підхопив пісню, і раптом здалося усім, що розсунулися шкільні стіни і вони в'їжджають з широких просторів у рідні села свої, і люди радіють їм під рідним небом.
Просвіщай доріженьку
ж на край села...
Раптом розчинилися двері. На порозі політком:
— Депеша! Під Царицином наші б'ють білих!..43
Серед полів село Високе над водою потонуло в зелених садах та тихих гаях. Праворуч — молочна ярина з пасіками, ліворуч — золоті хліба. А над селом гримить пісня — вступають богунці.
Аж до того дворика,
Де живе вдова...
Загорілі молоді обличчя припорошені золотим пилом степових шляхів. У хлопців біліють зуби і марлеві свіжі бинти на головах і руках. Дехто кульгає, спираючись на товаришів. А поранених важче везуть на навантажених снопами й сіном возах.
Навколо богунців роями носиться дітвора. Увесь народ вийшов їм назустріч.
Жінки розставляють на майдані столи з білими мережаними скатертями, ставлять борщ, хліб, картоплю, молоко — кисле й солодке. Ставлять сметану, сир, вареники, й товченики, і мед прямо мисками — гречаний, темний у сотах і просто мед, і яблука, й сливи. А одна бабуся поставила мисочку вареної нечищеної картоплі, і ніхто потім в селі не докорив їй і не посміявся з неї. Не була вона ні скупою, ні єхидною, а була доброю і чутливою, та велика бідність як упала на неї сто літ тому, так і протримала до приходу богунців.
Цікаві дівчата вибігали з-за хат і дворів у святкових спідницях і намисті, старі діди, баби і чоловіки — всі поспішали назустріч богунцям.
А по селу розливалися пісні, і бійці з народом сідали за столи.
— Спасибі вам, товаришу командуючий, і всьому червоному війську,— сказав старий Трохим Лобода, підійшовши до столу, біля якого зупинився Щорс— Щоб же жила вона, наша Радянська Україна, доки світ стоїть. А вам, синку, нехай господь щастить і благословить.